Цієї весни, 31 березня 2008 року пішов з життя Степан Васильович Полюляк. Його смерть стала непоправимою втратою не тільки для матері, дружини - Марії, діточок Романа та Анастасії, численних друзів та колег, а й для всієї Долинщини і навіть України. Пропонуємо увазі наших читачів спогади людей, котрі ближче знали Степана Васильовича.

Любко Роман (вчитель фізкультури та ДПЮ гімназії-інтернату):

"Степана Полюляка я знав з шкільних років, тому що був його вчителем. І він до мене, як до вчителя фізичної культури прив'язався, бо дуже хотів грати в баскетбол. Хоч росту він був не високого, проте він мав відмінне логічне мислення і добре грав в пас. Потім я взяв його в команду гандболістів, де він себе добре проявив.

Національну ідею Степанові привив його дідусь, якого він дуже любив. За що в школі його і недолюблювали вчителі , бо він мав сміливість їм все випалити в вічі. А в той час вчителі такі якості не дуже сприймали. Тому його, якщо можна так сказати, вважали "порушником дисципліни". Інколи приходилось брати його під свою опіку. Але вже в той час відчувалось що це особистість. Степан часто бував в мене дома, здружився з моїми дітьми, особливо з старшим сином Андрієм. Тоді я навчив його грати в шахи.

Після закінчення школи, маючи потяг до медицини, вступити до медичного інституту було не просто, треба було мати певні бали, рекомендації, стаж. Тому я йому радив йти до армії, там пройти медичні курси, а тоді вже поступати в медичний інститут. Він так і зробив, після армії завдяки своїй наполегливості вступив до медінституту. Коли він вчився в інституті, то дуже часто гостював у мене і пригадую, ми постійно влаштовували змагання з шахів. Закінчивши медичний інститут, Степан отримав направлення на роботу в Хмельницьку область і ми деякий час не контактували. Повернувшись в Долину в середині 80-х крім своєї основної роботи, разом з моїм сином Андрієм, почав займатись політикою. Пізніше вони двоє стали депутатами обласної ради. Степан Полюляк був ініціатором зняття пам'ятника Леніна в місті Долина, та першим головою міста на громадських засадах".

Доколяса Мирослава (сестра медсанчастини НГВУ):

Знайомство з Степаном у мене відбулось ще в дитинстві. Жив він у Лівче біля самого лісу, де на той час був хутір з чотирьох хат. А я жила поряд на Підлівчі. Вчився він в школі-інтернаті, тому бачились переважно влітку. Пригадую коли на Підлівчі будувався газопереробний завод були вириті штучні озера і діти в них купалися. Всі діти як діти, а Степан завжди сидів за книжкою. Покупався з всіма, а тоді на берег і за книжку.

Після закінчення інституту він працював дільничним лікарем та викладав в медичному технікумі в містечку Чемирівці на Хмельниччині, де завоював великий авторитет і повагу.

В Долину Степан Васильович повернувся в середині 80-х років. З ним я працювала безпосередньо в медсанчастині НГВУ понад 20 років. Степан був завідуючий відділом, а я - черговою медсестрою.

Як керівник Степан Полюляк був різкий, але справедливий. На нього ніколи ніхто не мав жодних образ.. Це була людина компетентна у всьому.

Степан Васильович був терапевтом, але він постійно себе шукав в чомусь новому: створив фітобар, займався гомеопатією та герудотерапією (лікування п'явками).

Свою лікарську нішу він найшов саме в п'явках. Люди до нього приїздили з всієї України. П'явку він називав ласкаво "Марусею". Так ставити п'явки, як він не міг ніхто. Словами це не передати, це треба було бачити.

Для лікування Полюляк призначав 1-2 препарати, а не по шаблону чи по книжці: багато препаратів та антибіотики... Він дуже обережно ставився до хворих, перевіряв як той чи інший препарат діє на організм.

В лікарні Степан був з ранку до темної ночі. Він завжди говорив: "Я пантрую шпиталь".

Кепещук Михайло (кандидат в майстри спорту з шахів):

Степана Васильовича я знав з 1997 року. Якось літом, будучи на міському стадіоні, мою увагу привернули шахісти, які грали в бліц дуже гарними шахами (як пізніше дізнався, то був подарунок від Василя Іванчука). Одному з болехівських першорозрядників Степан Васильович давав фору в часі одна хвилину проти п'яти, що правда всі партії грав білим кольором. Для любителів шахів наведу варіант Королівського гамбіту, який повторювався в кожній партії: 1.e4 e5 2.f4 ef 3.Kf3 Ce7 4.Cc4 Ch4+ 5.g3 fg 6.0-0 gh+ 7.Kph1! Після чергової феєричної перемоги Степан Васильович звернувся до мене з запитанням, чи вмію я грати в шахи? Я відповів, що вмію але дуже погано. Тоді він порадив приходити в дитячий шаховий клубі в ПК "Прометей". Так я розпочав займатись шахами. Пізніше пригадую Степан Васильович часто приходив на заняття в шаховий клуб, давав тематичні завдання чи грав в шахи з дітьми, а по завершенні - вів всіх гурбою на морозиво чи сік. Переважно саме за його сприяння кращі вихованці клубу брали участь в міжнародних, всеукраїнських та обласних змаганнях. Після виконання нормативу кандидата в майстри спорту з шахів в 2000-му році і до останніх днів життя Степана Васильовичем я регулярно грав з ним матчі. Найчастіше Степан Васильович відстоював чорними один з варіантів Сіцілійського захисту: 1.e4 c5 2.Kf3 Kc6 3.d4 cd 5.Kd4 Kf6 6.Kc3 e5 7.Kdb5 d6 8.Cg5 a6 9.Ka3 b5 10.Kd5 Ce7 11.Cf6 Cf6 12. c3 0-0 13.Kc2 Cg5. Символічно, що останній наш матч відбувся в середу 26 березня 2008 року і завершився в нічию 3:3.

Степан Васильович фанатично любив шахи. Він був великим організатором та меценатом, головою шахової федерації Долини, чудовим тренером та практиком. За його сприяння в Долині відкрили дитячий шаховий клуб в ПК "Прометей", де він за власний кошт зробив ремонт та придбав шахи, шахові столики, годинники. Міжнародний гросмейстер Василь Іванчук двічі давав сеанси одночасної гри в Долині, та шість разів проводив тренувальні збори на теренах Долинщини. Протягом багатьох років в Степана Васильовича була мрія створити шахову школу ім. Василя Іванчука, на що найгеніальніший шахіст світу давав свою згоду. Однак ідея не знайшла підтримки у владних колах. Започаткував ряд традиційних шахових турнірів, найвідоміший з яких є Всеукраїнський шаховий фестиваль "Братська хата", що проводиться до Дня відновлення Української Держави 30 червня 1941 року в Львові.

Степан Полюляк в шахи навчився грати в шкільному шаховому гуртку, під керівництвом Романа Любка. Варто зазначити, що Роман Володимирович був для молодого Степана, як рідний батько. Після закінчення школи - під час відпустки з армії, чи канікул в медуніверситеті - Степан часто гостював у свого колишнього вчителя. Разом ще з однією культовою для долинських шахів особою Іваном Мазуркевичем вони часто проводили вечори у шахових баталіях. Степан Полюляк був багатократним чемпіоном першості Долинського району, переможцем та призером багатьох турнірів з класичних шахів. Але найпалкішим його захопленням були блискавичні шахи. Як він жартома сам говорив: " Блискавичні шахи корисні лікарю, бо в реанімації коло хворого допомагають приймати швидкі і правильні рішення". Гра Степана Васильовича часто справляла враження навіть на людей, які шахами не надто цікавились, бо грав він завжди азартно, ризиковано, емоційно, видовищно, при цьому на пам'ять цитуючи безліч афоризмів... Про його силу свідчить той факт, що в товариських бліц-партіях, Степан Полюляк обігрував Василя Іванчука з рахунком 3:2, що правда гросмейстер давав фору: дві хвилини проти п'яти.

Свій досвід та вміння Степан Полюляк передавав численним учням в шаховому клубі, з яких сьогодні виросло чимало кваліфікованих шахістів.

Та з Степаном Васильовичем мене поєднали не тільки шахи, а й Національна Ідея. Саме після відомого "ксенофобського" виступу Олега Тягнибока на Яворині в 2004 році, Степан Васильович порадив мені вступити до Всеукраїнського об'єднання "Свобода", що я і зробив. Степан Полюляк був взірцевим українським націоналістом, прекрасним оратором, людиною Чину.

Степану Полюляку

Шлях його тернистий, проте недаремний,

Вчився в інтернаті, армію відбув,

Потім був студентом, пізнав світ буремний,

Став лікарем справжнім і людяним був.

Любив свою справу, працював допізна,

В політиці, спорті мав успіхи теж,

Була в нього воля, витримка залізна,

Він любив природу і вірші без меж.

Та смерть невблаганна прийшла до Степана,

Від сім'ї, від матері забрала його,

За його чуйне серце, йому від нас шана,

Бо в житті творив він і любив добро.

Свою, українську, мав Степан ідею

І по-філософськи з кожним розмовляв,

Любив медицину, цікавився нею,

Безупинно вчився і книжки читав.

Жаль, його немає, така Божа воля,

Ми на цьому світі гостями живем,

Відійшов він в вічність, така його доля,

Ми про нього пам'ять в серцях збережем.

Прощавай, Степане, пам'ять тобі вічна,

Хай наша молитва поможе тобі,

А на гробі квітка та багаторічна,

Виросте на спомин дорогій сім'ї.

Роман Любко