 Під час спілкування з прихильниками ВО "Свобода" часто доводиться чути: "Це добре, що ви активно працюєте в Галичині. А чи робите щось на Сході та Півдні України і чи маєте свої осередки там?"
Відповідаємо - маємо і на підтвердження своїх слів публікуємо сьогодні статтю свого побратаима із Луганської обласної організації ВО "Свобода" Олег Ольжич - одна із найяскравіших постатей української історії ХХ століття. Син видатного поета Олександра Олеся, Олег Ольжич народився 8 липня 1907 р. у Житомирі. Після падіння УНР разом із родиною виїхав за кордон, де навчався у Празі на філософському факультеті Карлового університету. Під впливом історика-славіста Л. Нідерле й археолога В. Щербаківського Ольжич захопився археологією. Через деякий час він уже вів археологічні розкопки на Галицькому Поділлі, вивчав археологічні колекції в музеях Львова, Кракова, Праги. Ольжич багато подорожував по Європі, відвідуючи музеї та університети. У 23 роки Олег Ольжич захистив докторат у Карловому університеті на тему "Неолітична мальована кераміка Галичини", отримавши високу оцінку і посаду асистента на кафедрі археології Українського Вільного Університету. Одночасно Ольжич був завідувачем археологічного відділу Чеського національного музею в Празі, брав участь у міжнародних конференціях з археології, проводив археологічні розкопки в багатьох країнах Європи. Така висока активність не могла не бути поміченою в науковому світі. Ольжича запросили читати лекції в Гарвардському університеті США, а у 1936 році він отримав запрошення Міжуніверситетського інституту в Римі. В Італії Ольжич проводив наукові дослідження і готував видання творів української літератури італійською мовою... Після заснування Українського Наукового Інституту в Америці він узявся за підготовку першого збірника наукових праць цього Інституту. Історія ніколи не була для Ольжича сухим "буквоїдством" і книжництвом. В іменах древніх героїв і археологічних знахідках йому відкривався живий пульс буття - напруженого і захоплюючого: Із книжки грубої, в твердих палітурках З гірських пластів, за вікнами вагону, Пливе на нас симфонія п'янка Відвічного, натхненного закону... Маючи тонке поетичне чуття, Ольжич знаходив творче натхнення у всьому, чим він займався протягом життя. Він є автором поетичних збірок "Рінь" (1935), "Вежі" (1940), посмертно виданої "Підзамче" (1946) та перевиданих у збірках "Поезії" (1956) та "Величність" (1969). Будучи науковцем міжнародного рівня і плідним літератором, він міг би зробити успішну кар'єру і прожити довге й щасливе життя. Однак Ольжич був з тієї породи людей, які не шукають легких шляхів. Назрівала Друга Світова війна. По мапі Європи розтікалася криваво-червона пляма більшовицької диктатури. Доля поневоленої України лишалася невизначеною. Чуття поета вловлювало у важкому повітрі передвоєнних літ ознаки нової епохи: Все бурхливіші крила негоди, І тривожніший все я, ждучи: Вік героїв величний надходить, І щоночі на небі мечі... А інтелект і знання історика свідчили, що в жорстокі часи виживуть тільки ті народи, що спроможні народжувати героїв - тих, хто прийме на себе головний удар епохи: ...І щоночі за обрієм чорним Стогнуть кроки - залізо і мідь. Смертоносні! Тверді! Непоборні! Дорогі до безтями! Прийдіть! Саме тому у 1929 році Ольжич вступив в новостворену Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Будучи активним членом організації, він дістав посаду керівника культурно-освітньої референтури. Перебуваючи на цій посаді, Ольжич розробляв і пропагував ідею пробуження національного духу та створення нової культури - культури сильної нації, здатної вписати своє ім'я на скрижалі історії. Основою основ, найвищою цінністю для Ольжича була нація. Чи не головною проблемою він вважав те, що ми бачимо націю крізь призму групи чи організації, до якої ми належимо, а не навпаки. І це не були просто красиві слова. Ця проблема і сьогодні не дає Україні увійти в коло сильних держав. Нинішня політична "еліта" сприймає Україну і українців крізь призму власних партійно-кланових інтересів: інтересів Ахмєтова, Пінчука, Балоги, Жванії і тому подібних, а не інтересів української нації... Але цю (і будь-яку) українську проблему треба вирішувати власними українськими силами. "Відкиньмо сподівання на допомогу Німеччини, вона виявила себе в Карпатській Україні" - закликав Ольжич. Так само він, як і всі українські націоналісти, не сподівався і на допомогу сталінської Москви... Така позиція зберігає гостру актуальність і сьогодні. Поки ми будемо бігати зі своїми проблемами і скаргами одне на одного до Москви, Вашингтона та Брюсселя, нами правитимуть і з Москви, і з Вашингтона, і з Брюсселя. Бо, як писала свого часу Леся Українка, "хто визволиться сам, той вільний буде, хто визволить когось - в неволю візьме". Але воля сама собою не приходить, її треба здобути у боротьбі. Перебуваючи в Києві, Ольжич створив Спілку українських письменників, заснував часопис "Літаври" та газету "Українське слово". А в 1941 р. за активної участі Ольжича було створено Українську Національну Раду. Лише місяць проіснувала Національна Рада - німецька окупаційна влада заборонила її діяльність. Ольжич прекрасно розумів, що його теж можуть заарештувати і убити, бо саме його німці вважали "тіньовим головою" УНР. Тому він готував собі зміну з числа місцевої молоді, щоб в разі його смерті чи ув'язнення вони могли продовжити його справу - боротьбу за самостійну Українську Державу. У квітні 1944 УНР було відновлено і об'єднано із Сеймом Карпатської України. Тепер вона дістала назву Всеукраїнська Національна Рада. Але Ольжич не мав ілюзій щодо радянської влади, яка знов прийшла на Україну слідом за відступаючими німцями. Прагнучи вберегти членство ОУН, він розділив його на дві групи. В першу групу увійшли молоді, активні кадри, які мали в умовах суворої конспірації продовжувати боротьбу з совєтським режимом. Друга ж група - переважно старі і хворі - мала емігрувати на Захід. Також мало емігрувати вище керівництво організації. 15 травня 1944 року розпочалися переговори між двома ворогуючими крилами ОУН - "мельниківцями" та "бандерівцями". Метою переговорів було відновлення єдності організації. А 25 травня у Львові німецька окупаційна влада заарештувала Ольжича й ув'язнила в концтаборі Заксенгаузен, де він загинув на допиті 10 червня... Вже понад 60 років Олега Ольжича нема з нами, як нема Євгена Коновальця, Степана Бандери, Романа Шухевича та інших лицарів, що загинули від рук сталінських поплічників - "і застелило спалені поля непокориме покоління"... Їх з нами нема. Але ми - з ними в нашій спільній боротьбі за українську Україну. Чому ми боремось? Бо маємо право. МИ - У СВОЇЙ БОГОМ ДАНІЙ КРАЇНІ! На полях сторожкого сьогодні Ми міцні і глибокі резерви. Цигарки в нас, і ми не голодні, Та болюче напружені нерви. ...Ми - резерви, та ось вже без ляку Ми з світанком піднімемось сивим. Ой, шалена це буде атака І скінчиться, звичайно,- проривом. Віхров Максим Луганська міська організація ВО "Свободи" | 
