Не можна недооцінювати комуністів, що їх жменька, що їх усе менше потрапляє в український парламент, що соціалісти - то зовсім інші люди, або слухати байки, що в Європі подекуди й досі правлять соціалісти.

Та ж ці соціалістичні ідеї завдали поразки українській революції 1917-1922 рр. То така підступна сила, яка розвалює зсередини національне суспільство. "Соціалісти і демократи не ворожі комуністам - все це кодло симпатизує більшовицькій Росії і явно вороже до всіх тих, хто на своєму прапорі має - Бог, Вітчизна, національна свобода, честь", - писав Дмитро Донцов.

Читаю Донцова і аж жахаюся від яскравої аналогії того, що творилося в Україні в 20-х роках XX ст. і твориться тепер на початку XХI ст. Так само Лєнін, як нині Симоненко і Вітренко, кричав і писав, що в Україні в "совєти проникли націоналісти, анархісти та інші вороги трудящіхся" (нині - це "помаранчева чума").

А кричав він (Лєнін) тому, що не так і не таку революцію, як більшовики, хотіли українці. Адже революцію робили і Петровські, і Коцюбинські, і Боженки. Так, вони хотіли позбутися царського гніту, так, вони хотіли соціальних змін. Але насамперед більшість хотіла національної незалежності. І тому вже в квітні 1919 року активні групи соціал-демократів, незалежників (праві), українських есерів (центр) уклали угоду, за якою визнали необхідним розпочати боротьбу з "окупаційною російською комуністичною владою".

Не тільки Українська Армія під керівництвом М. Омеляновича-Павленка та Ю. Тютюнника організувалась на боротьбу проти Москви, але й українська партизанщина, українське село, яке дихало вогнем на зайдів. "Кулацькі банди", які притягали до себе навіть велику частину "середняків", а подекуди й "бідноту", охопили Фастів, Лубни, Миргород, Білу Церкву та інші міста України. "В кожнім повіті є "банда", - писав Лєнін, - тільки в квітні 1919 р. на Україні вибухнуло 93 кулацькі (тобто - національні) повстання: на Київщині - 38, на Чернігівщині - 19, на Полтавщині - 17, на Харківщині - 7 і т. д.".

Лєнін казав достеменно так, як тепер каже Симоненко, що це ставка імперіалістичної буржуазії Заходу в боротьбі проти совєтської (московської) влади. Але ж бо Зелений, брати Чучупаки, Маруся, Григор'єв, Момот, Тарас Трясило, Махно, Яків-Орел Пальчевський, Андрій Гулий-Гуленко, Іван Полтавець-Остряниця, Яків Шепет, Денис Гупало, Кость Блакитний - усі вони, як і багато інших, провідники революційного повстанського руху 1917-1922 рр., які жертовно й відчайдушно творили подвиг в ім'я незалежності України. Але хіба нас цього вчили? Нам лише про штурм Зимового палацу говорили. А ці ж були контрою. Орючи свою ниву, селянин завжди під свиткою тримав напоготові обріз, і коли до села заїхала "тачанка-растачанка всє чєтирє калєса" з представниками "совєтской власті", то на посвист отамана з Холодного Яру випрягав з плуга коня, виймав обріз і налітав на ненависного ворога з усіх боків одночасно і гнав червону заразу ген-ген далеко в степ, аж до райцентру.

Так тривало в Україні аж доти, доки не виморили штучним голодом село, знищивши спочатку де підступом, де хитрістю, а ще революційним трибуналом отаманів, полководців та й взагалі свідомий елемент - носіїв українського духу, української ідеї. І це все за вказівкою головного комуніста Владіміра Ілліча, який вимагав: "Всє в Украіну за хлєбом! Хлєба!!! Раді Бора - хлєба! Пітєр задихаєтса!" - кричав істерично вождь. І кинулася зграя грабіжників на цей клич, щоб довести Україну до першого голодомору 1921-1922 рр. А у відповідь палали селянські повстання по всій Україні.

Задушили... І щоб не спалахнуло вогнище народної помсти за скоєне, вже другий вождь (Сталін) приготує нам другий, найтяжчий у світі, голодомор 1932-1933 рр., який забрав в Україні 10-12 мільйонів майбутніх хліборобів, ремісників, учених, поетів, які б народили месників і захисників української нації.

Нема... Є саламатіни, вітренки, голуби, симоненки, цушки, морози, і майже цілий Крим на додачу, які на догоду Москві заперечують той страшний факт винищення українців. Як заперечує його російська Держдума.

А після Другої світової війни - знову непосильні контингент, конфіскація останніх крихт хліба, колективізація, вивезення в Сибір і - третій голодомор 1946-1947 рр. А Західна Україна годувала свою Повстанську Армію, годувала грабіжницьку радянську владу та ще й ділилася останнім шматком хліба з голодуючими зі Сходу і Бессарабії.

За ці злочини над українським народом мають бути заслужено покарані комуністична партія та її послідовники. Цього вимагають душі убієнних. І ми, нині сущі, що через них не можемо вже 17 років в незалежній Україні виборсатися з каламуті "словянського содружества" на сухий берег національного достатку, злагоди і процвітання.

Олександра Зварчук

Голова Надвірнянського районного

історико-просвітницького товариства "Меморіал"