У двоїстій ситуації опиняються нині українські хлібороби. З одного боку, складається сприятлива економічна обстановка для сільського господарства - у світі зростають ціни на продукцію полів та ферм. І ця тенденція, що розпочалася 2007-го, не лише триватиме найближчими роками, але й набиратиме обертів, твердять фахівці. Почасти вона пов'язана з підвищенням вартості енергоносіїв - процесом, який, за прогнозами, обіцяє стати нескінченним. А почасти - з тим, що в більшості розвинутих країн узяли курс на виробництво біопального, й отже, розширюють посіви технічних культур за рахунок скорочення площ зернових та овочевих, що свідчить про очікуване зменшення продовольчої сировини... Причому, як повідомив на зустрічі з аграріями регіону голова обласної ради Ігор Олійник, посилаючись на розрахунки-передбачення вчених-економістів, ціни на сільгосппродукцію зростатимуть навіть швидшими темпами, ніж збільшуватиметься вартість енергоресурсів.

Але з другого боку, зі вступом України до СОТ - а відповідний протокол уже ратифікувала 10 квітня Верховна Рада, вітчизняні рільники і тваринники опиняться в умовах страшенної конкуренції. Чи готові вони до неї? Питання, як мовиться, риторичне. Однак правила гри, що діють для членів СОТ, - це, сказати б, лише зовнішні несприятливі умови для хліборобів. Водночас і далі громадяться внутрішні чинники, які не лише підривають їхню конкурентоспроможність, але перешкоджають усебічному розвиткові агросектору. Ось лиш деякі штрихи з крику душі окремих прикарпатських сільгоспвиробників, який вони вилили недавно під час свого діалогу з заступником голови облдержадміністрації Василем Брусом.

Особливо непокоїть господарів торішнє пожвавлення з надходженням іноземних інвестицій у сільське господарство Івано-Франківщини. На перший погляд, добре, що приходять німецькі, австрійські, англійські, польські, ірландські й інші грошовиті разди і розробляють, застосовуючи новітні технології, перелоги - колишні орні землі, які за десять літ земельної реформи так заросли бур'янами, що майже перетворилися на цілину. Проте органам влади всіх рівнів не варто робити ставку лише на чужоземців, наголошують хлібороби. Бо в їхнє користування відійде порівняно невелика частина ріллі. Основні ж землі перебувають у юрисдикції малоземельних і дрібнотоварних агроформувань (АФ) та фермерських господарств (ФГ).

Більшість із них, хоч і обробляє свої поля, все ж ледве зводить кінці з кінцями. Підтримка цього сектору з боку держави, з обласного й районних бюджетів явно недостатня для господарювання. і кредитна політика теж недосконала. Адже щоби належно обробляти, скажімо, 600 га й мати відповідну віддачу, потрібно насамперед вкласти в них до 200 тис. грн. Але фермери навіть не мають що віддати в заставу під названу позику. Тому такі сільгосппідприємства більше животіють, аніж живуть. Вони не можуть ні дати роботу незайнятим селянам, ні дбати про розвиток сільських територій. А що ж інвестори? Це переважно підприємці, якими рухають суто бізнесові інтереси. Взявши в оренду землі в різних місцинах між селами, чи дбатимуть вони про розвиток їхніх територій? Це питання наразі зависає в повітрі. Або ж, маючи потужну техніку, достатні ресурси й можливості і для "хімічного" обробітку ланів, чи квапляться європейські разди відкривати нові робочі місця у своїх господарствах на Прикарпатті? Приміром, на майже 4 000 га, які взяло в оренду підприємство з німецьким капіталом ТзОВ "Штерн-Агро" на Тлумаччині, працює лише близько двох десятків механізаторів. Вони самі справляються і з сівбою, й зі збором урожаю, і з доглядом посівів - принаймні робітники з сапами там не потрібні.

Отже, ні розвитку інфраструктури, ні сприяння у зменшенні кількості безробітних у сільській глибинці від закордонних інвесторів не дочекаємося, кажуть рільники. Тим часом навіть у 90-х роках минулого століття агрофірми, в які були трансформовані колгоспи, ще допомагали в тих питаннях. Дотепер, приміром, багатьом сільгосппідприємствам області держава боргує за здійснені ними власним коштом роботи з газифікації сіл, будівництва об'єктів соцкультпобуту сукупно понад 13 млн. грн.

Словом, владі потрібно думати, щоб земля, віддана в оренду іноземцям, не лише давала їм прибутки, але й працювала на розвій соціальної сфери на селі. Бо в усьому світі виробництво продукції - то лиш один бік такої медалі, як господарювання на землі. Другий - це якраз і розвиток сільських територій починаючи від доріг між полями й закінчуючи всіма побутовими зручностями проживання, які в ідеалі мають наближатися до міських умов...

Найдужче ж тривожить господарів те, що інвестори позбавляють реальної власності тих селян, які віддали їм свої земельні частки у 20-річну оренду. Адже щоби забрати їх назад, потрібно заздалегідь, за п'ять років наперед, повідомити користувача про це, і відшкодувати йому витрати на поліпшення родючості ррунтів. Так обумовлено в договорах оренди, які складено за зразком, який підготували в Мінагрополітики. Не відаємо, твердять аграрії, де і в якій країні могли б придумати ще кабальніші умови для своїх громадян, ніж ті, які "узаконило" це міністерство щодо оренди селянських паїв. Але власники земельних часток згоджуються й на таке. Бо ж обробляти їх не годні, а за те, що вони пустують, доведеться платити штрафи. Вони йдуть на це навіть знаючи: після їхньої смерті - а то люди здебільшого старші - земля, якщо в них немає спадкоємців, так і зостанеться в інвестора.

Але чому так склалося? Бо після розпаювання колгоспних земель держава забула про так званий приватний сектор, резюмують хлібороби. Втім, таке поняття, як "індивідуальний господар", має реальне підррунтя, по суті, лише на теренах трьох областей. Саме на Прикарпатті, Львівщині й Тернопіллі, де зруйнували колгоспи, а колективні землі роздали людям у їхнє користування, існує проблема того, що особисті селянські господарства (ОСГ), виробляючи 70 - 90 відсотків валу сільгосппродукції, функціонують без державної підтримки. Хіба що одержують дотацію за здану великовагову худобу. В інших же регіонах внаслідок земельно-аграрних реформ колишні колгоспники переважно й далі працюють у великих господарствах. Лише вже не на колективній, а на власній землі, яку здають у користування саме тому сільгосппідприємству, в якому й працюють, а отже, крім заробітку, одержують і чинш за оренду своїх паїв.

Звісно, від усвідомлення цього нашим пайовикам не легше. А навпаки. Однак дивує, що не лиш урядового сприяння не має цей агросектор, найпотужніший, принаймні на Івано-Франківщині, за сукупною площею земель, які тут обробляють, та кількістю вирощуваного. Вражає, що й на місцевому рівні для ОСГ, скажімо, не передбачено жодної із 22 обласних програм, згідно з якими АФ та ФГ користуються тим чи іншим цільовим фінансуванням! Зрештою, приватний сектор не потрібно й дотувати! Йому б хоча допомогти у формуванні ринків збуту. Щоб господарі не сушили щовесни голови над тим, що вирощувати цього року - капусту чи пшеницю, на чому можна буде більше заробити. Щоби в кожній селянській родині знали, приміром, що восени зможуть реалізувати стільки-то квасолі, цукрових буряків чи поросят.

Чом би, скажімо, не запровадити принцип, аби суто місцеві ОСГ, які виробляють екологічно чисту сільгосппродукцію, забезпечували овочами школи й інші закриті заклади? Хіба це не можна вирішити на обласному рівні? Чому ж натомість тендери на те нерідко виграють підприємці, котрі й села не бачили, завозять городину з Польщі, запитують аграрії.

Словом, доки сільгоспвиробництво в області функціонуватиме безпланово, тобто безладно, доки не буде сформовано ринку збуту для нього, то нічого буде й дивуватися, що люди й далі віддаватимуть паї інвесторам на окреслених вище умовах. Не самі вони йдуть у таку кабалу. Їх заганяє туди безвихідь. Але поки в державі немає остаточної визначеності з землею сільськогосподарського призначення, то й не варто б віддавати її в оренду чужоземцям, наголошують сільгоспвиробники. Проте поїзд уже пішов, коментує ситуацію голова Ради сільгосптоваровиробників області Степан Балабаник. За його словами, в Україні йде до того, що західні інвестори, великі аграрні корпорації поглинуть дрібноземельні господарства. І немає на те ради. Бо живемо в такому правовому полі, яке уможливлює цю перспективу. Те всі в державі розуміють, але ніхто того не каже: в СОТівській конкуренції виживуть лише найдужчі.

Василь Мороз

ГАЛИЧИНА