Пригадую, як у дитинстві напередодні дня святого Миколая все довкола якось невловимо змінювалося, і відчувалося, що на нас насувається не звичайний "красний дєнь калєндаря", а щось особливе, наше, українське, таке несхоже на офіціозні радянські "празднікі". Швидкоплинні грудневі сутінки огортали бруковані львівські вулички, з пічок у кутах кімнат якось особливо принадно сотався дух домашнього тепла. Ми з братом писали листи до святого Миколая, у яких просили не лише подарунків для себе, але й для інших, здоров'я для наших близьких, відверто зізнавались у наших дитячих огріхах і обіцяли стати кращими у наступному році. Листи кріпилися на вікні або на лампі, і ми вірили, що ангелики непомітно заберуть їх та передадуть Миколаю. Ми знали, що всі наші вчинки десь ретельно обліковуються. Це навчило нас завжди добре зважувати свої рішення в дитячі роки та у дорослому житті. Бабуся ж розповідала нам про доброго чоловіка, котрий жив давно-давно, і допомагав дітям, зокрема тим, у яких не було батьків, і потім він став святим, котрий приносить подарунки чемним і карає нечемних. Надвечір все завмирало в очікуванні дива.

Якою ж щирою і захопленою була наша радість вранці, коли під подушками ми знаходили пакуночки з подарунками, і серед них неодмінно-різку, пофарбовану в сріблястий колір та загорнуту в металеву фольгу, аби нагадати про добру поведінку та санкції за її порушення. Також пригадую традиційну пісню-молитву "Ой хто-хто Миколая любить..." та шурхіт і запах поліетиленового мішечка, в якому були подарунки.

Що приносив нам святий Миколай? Переважно різні солодощі-цукерки, горіхи, печиво, яблука тощо. Все це ретельно ділилось та ощадно споживалося десь до Нового року. У школі того дня все було не так, як завжди: скрізь стояв неповторний і чарівний аромат мандаринок (екзотичного на ті часи делікатесу). Однокласники ділилися один з одним різними смаколиками та хвалилися, кому що приніс Миколай. Як зараз пам'ятаю різкий єфрейторський окрик однієї з вчительок: "Прєкратіть! Что за запах? Сколька можна жрать?".

Тоді ми ще не могли усвідомити, що може бути кримінального в постаті доброго Миколая, який приносить дітям подарунки та допомагає потребуючим, і що поганого в тому, аби поділитися подарунком? Але було добре зрозуміло, що йдеться про щось відмінне від загальноприйнятого дорослими, щось питомо наше, українське, яке не до вподоби чужим. Таким чином, для нас, школярів, Миколай був своєрідним викликом пануючій системі, нашою таємницею та гордістю. Це враження лише підсилювалось тим, що офіційно пропагованого "дєда Мароза" в кумачовій радянській кольоровій гамі у нас не визнавали, і взагалі важко було зрозуміти, хто це такий. Якийсь непевний піддатий дєдуля з червоним від отого самого носом, з незрозумілою пристрастю до неповнолітньої "Снєгурочки" та абстрактних "сніжинок" і зайчиків. Взагалі традиційного радянського святкування Нового року з усіма його атрибутами, на зразок того ж "дєда Мароза" чи незмінного салату олів'є в нашій родині не було-навіть новорічну ялинку ми прикрашали тільки напередодні Різдва, і ставили під неї фігурку святого Миколая та власноручно виготовлений вертеп. А святкували в ніч з 13 на 14 січня весело і гучно "Меланку"-Старий Новий рік.

Миколай був нашою, українською альтернативою совіцькому "дєду Марозу", і залишається нею донині.

Сьогодні згадую похмурі та непривітні дні тотального дефіциту і занепаду на початку 1990-х років, коли було неможливо придбати буквально нічого. І все ж я вистоював кілометрові черги, аби роздобути подарунки для Мами, брата, потім-для дружини та своїх власних дітей. Бо добре розумів: справа власне не в подарунках як таких, а у збереженні традиції та віри в маленьке диво, що стається кожного року і дає іскру тепла, яка буде зігрівати не один день.

Тепер ми стали дорослими, втратили ту гостроту відчуттів, і в нас навіть немає підхожих слів, аби описати те, що ми відчували тоді. Але як приємно знати, що у нас, дорослих, є день, коли ми можемо розірвати час і простір, повернутися в дитинство, кудись, де все належить тільки нам, де є відчуття, що захоплено зустрічатимуть нас знову й знову. Ще приємніше стає мені сьогодні, коли "випадково" я підглядаю "листи до Миколая", написані трьома моїми дітьми, де окрім подарунків вони просять у святого заступника добра для людей, і щоб "...наша держава стала супер-пупер...".

Сподіваюсь, цього року святий Миколай не забуде нікого в Україні, і подарунки, і різки однаково зроблять свою добру справу.

Олег Тягнибок