 про хабаровський край, будинок-примару і земельні дріжджі в Лисці.
Межа між "пересічними" і "непересічними" українцями сьогодні дослівно пролягає по землі й визначається в натурі. Скандальна роздача 400 га київською міськрадою на суму біля 10 млрд. дол., постріли в керівника Держземагенції, торгові центри на руїнах архітектурних пам'яток і втретє "загублені" заяви на ділянку під город чи хатину мешканців якогось приміського села в Тисменицькому районі - все це лише окремі прояви одного явища - масштабного дерибану української землі. У цей захоплюючий і прибутковий процес втягнуто цілу армію службовців і обранців різного рівня - від кабмінівських важковаговиків до депутатів сільрад. Якщо вірити Земельному Кодексу, громадяни України мають рівні права на отримання земельної ділянки під особисте господарство чи індивідуальне будівництво. Якщо ж вірити власним очам, є рівні, а є рівніші. Навіть посвідчення обранця до сільради якогось забитого і забутого пацикова стає для його власника перепусткою в клуб обраних, що вирішують кому, де і скільки сотих дати, а кому відмовити - і без пояснень. Півтора десятка осіб на п'ять років стають практично всевладними розпорядниками вільної землі. Тож цілком законна заява "пересічного українця" на ділянку під індивідуальне будівництво часто опиняється у смітнику ще до того, як за прохачем зачиняться двері сільради. Вільної землі немає - наче мантру повторюють усі сільські, селищні й міські голови. Тим часом на мальовничих околицях обласних центрів виростають цілі мікрорайони розкішних котеджів, а торгівля взятими на родичів планами стала настільки поширеною серед дрібних сільських чиновників, що вже сприймається як норма. Що може протиставити "пересічний українець" могутності бюрократичної машини, які шанси реалізувати свої права без блату чи конверта із зеленими? Чи варто взагалі починати авантюру? Мешканка селища Лисець 61-річна Катерина Кільчицька вже другий рік судиться з місцевою владою - не тільки за землю, а й за дах над головою. Загублений будинок До Лисця з Івано-Франківська щочвертьгодини вирушає маршрутка. Одразу за Драгомирчанами, на початку селища - ряди добротних сучасних новобудов; цей масив злі язики охрестили хабаровським краєм - від слова "хабар". Близькість до обласного центру з його перегрітим ринком нерухомості, відсутність ділянок у прилеглих до Франківська селах робить затишний Лисець особливо привабливим для охочих оселитися подалі від міської метушні. Однак площа містечка - всього 400 га, більшість з яких або вже у власності, або в користуванні. Тому кожна вільна сотка - на ціну золота. Сьогодні за ар в Лисці просять 1,5 тис. у.о. Від селищної ради збігає вниз тихенька зелена вулиця Чорновола. На ній під номером 33 стоїть ветхий дерев'яний будинок: вікна першого поверху забиті почорнілими й прогнилими дошками, а на другому з 1971 року мешкає самотня пенсіонерка Катерина Кільчицька. І ніхто б навіть не зауважив її існування, якби у квітні 2006-го бабця не подалася до селищної ради із заявою на приватизацію житла і закріплення за нею прибудинкової ділянки. Виконком селищної ради відповів відмовою. Жінка пішла до суду. Тоді й сталося приголомшливе для позивачки відкриття: жінка усі 36 років прожила в будинку, якого не існує. Будинок на Чорновола, 33, не фігурує в жодних документах, не перебуває на балансі жодної установи, не має власника, словом, це будинок-примара і бути його не повинно. Будинкову книгу з численними штампами прописки, яку представила Катерина Кільчицька, голова селищної ради вважає несправжньою, а саму жінку звинувачує в самоправному захопленні житла. Неіснуючого? Насправді, випадки, коли губилося відомче житло, - не така вже й рідкість. Бувало, "зникали" навіть дев'ятиповерхівки - як у Франківську по вулиці Сорохтея, 47. Двоповерхівку у Лисці загубили, ймовірно, ще в 70-і роки минулого сторіччя. Нам вдалося розшукати в селищі бухгалтера колишньої Лисецької меблевої фабрики Анастасію Лаврів, яка прояснила ситуацію. Будинок був зведений фабрикою ще в середині 60-х за кошти виробництва, тобто від самого початку не перебував на балансі підприємства (на баланс тоді ставили лише майно, будівництво якого фінансувалося окремою статтею на розвиток підприємства). Потім, у 1967 році, меблеву фабрику об'єднали з Солотвинським лісокомбінатом, куди й приїхала працювати за направленням Катерина Кільчицька у 1971 році. На початку 70-х власник майна змінився - ним стала івано-франківська меблева фабрика, за нею - тисменицька, і врешті - радіозавод (ВО "Карпати"). У цих численних передачах з рук у руки будинок і загубили, а селищна рада "привида" не виявила і на баланс не прийняла. "Думаю, це сталося через неграмотність. Тоді, у 70-і, тут були такі селищні голови, що і писати не вміли", - згадує А. Лаврів. У будинковій книзі "примари" численні штампи засвідчують, що в будинку мешкало протягом десятиліть багато родин. Та вже понад десяток років, як усі сусіди Кільчицької переїхали, і вона залишилася сама з чоловіком, що помер два роки тому. Як могла, без сторонньої допомоги підремонтовувала, латала дах, доглядала територію. Пенсіонерка регулярно сплачувала за електроенергію. Запрошення на вибори також отримувала на свою адресу. Словом, підстав сумніватися у законності свого проживання і праві на приватизацію жінка не мала. Втім, підстави швидко знайшлися. Оскільки звинувачення в незаконному заволодінні житлом не витримують жодної критики, селищна рада створює комісію на чолі з самим головою М.С. Білогубкою для обстеження стану будинку. Комісія визнає будівлю аварійною, що робить її приватизацію неможливою в принципі. Селищна рада оперативно приймає рішення про знесення і рекомендує пенсіонерці виселятися. Тисменицький районний суд стає на сторону ради. Жінці, якій тепер реально загрожує опинитися без даху над головою - нехай і "безхозного", не залишилося нічого іншого, як шукати правди в апеляційній інстанції. Зараз справу розглядає Львівський апеляційний адміністративний суд, а селищна рада чекає, чи не з'явиться за оголошенням у комунальній газеті балансоутримувач будинку. Ну нема таких дріжджів... "Голова мені каже: а що, як він дасть хату у приватизацію, а вона завтра розвалиться? Я тоді питаю його: а якщо ти не даш, то вона не розвалиться?" - бідкається пані Катерина. Жінка впевнена, що справа не в житлі, на яке багато років не було жодного претендента. Ціна питання - земельна ділянка площею біля 25 ар довкола, ринкова вартість якої сягає 35-37 тис. у.о. У проханні надати бодай частину цієї землі селищна рада пані Катерині відмовила. Тим часом у червні 2006 року дозвіл на виготовлення проекту відведення ділянки 0,1 га під будівництво за цією адресою отримує громадянин В. Попадич, зять депутата селищної ради Марії Надольської, підпис якої серед інших зустрічаємо на акті про аварійність будинку. До речі, це не перша ділянка, яку отримують родичі депутатки. Чому для них "вільна" земля знаходиться, а для старенької жінки катастрофічно не вистачає, селищний голова пояснити не зміг. "Добре якби були такі дріжджі, щоб земля від них виросла: з тих 400 га в Лисці до 40 тис га. Але, на жаль, немає таких дріжджів...", - повправлявся у цинізмі чиновник і пообіцяв "допомогу" - дати транспорт, щоб вивезти речі пенсіонерки. В розмові з журналістом "ГК" пан Білогубка привідкрив деякі особливості роботи лисецької влади з ним на чолі із захисту прав громади, яка його обрала, у земельних питаннях: - У нас немає вільної землі. Всі землі у користуванні чи власності. Ми з цим боремося вже два роки. - З чим боретеся? - Щоб люди відмовилися від городів. Але це так непросто, треба, щоб люди або добровільно повідмовлялися, або, якщо є акти, анулювати ці акти... Коментарі зайві. Право на право Кожен громадянин України має право один раз у житті на безкоштовну приватизацію земельної ділянки. Однак це право зовсім не гарантує, що ви отримаєте землю у власність. Згідно зі статтею 121 Земельного Кодексу, все залежить від того, чи є в органів місцевого самоврядування чи виконавчої влади вільні землі, які вони можуть дати бажаючим. Кому і скільки дати - виключна компетенція місцевої ради. У випадку відмови претендент на землю не може сподіватися, що суд зобов'яже раду задовольнити його вимогу. Суд не може підміняти компетенцію рад. З іншого боку, відсутність принципу черговості (як із житлом) чи будь-якого іншого зрозумілого критерію для прийняття земельних рішень, а також ефективного контролю розв'язує сільським і селищним головам руки. Не секрет, що в більшості сільрад рішення сесій не облікуються. Один раз за 5 років вони передаються до державних архівів, і протягом цього часу в голови є можливість переписати чи дописати до протоколів, що душа забажає. Якщо в раді немає опозиції, помітити це буде нікому. Прокурорський нагляд вважати ефективним може тільки невиправний оптиміст, а в обласній земельній інспекції - 5 інспекторів на 6 районів. Тому сподіватися на заступництво держави "пересічним" українцям не доводиться. У Катерини Кільчицької попереду ще тривала і непроста боротьба. Щоб їй отримати у власність житло, селищна рада повинна прийняти будинок на баланс і ввести в експлуатацію. Відповідний акт підписує селищний голова. Навіть якщо громадянці вдасться отримати житло - квартиру або будинок - у власність, це зовсім не обіцяє їй прав на прибудинкову землю чи її частину. Яку ділянку буде закріплено за будинком - чи 0,25 га, чи 1 м від стіни - також у компетенції селищної ради. Тобто у розпорядженні селищного голови та 20 обранців ще маса можливостей - цілком законних! - відмовити жінці в її не менш законних правах. У таких випадках починають діяти неписані правила, мораль тобто. Або не починають. Андрій Сова ГАЛИЦЬКИЙ КОРЕСПОНДЕНТ |
