Роздуми у ключі десятих роковин з часу розпаювання (завершене в 1997 році) колишніх колгоспних земель на Прикарпатті ("Галичина" за 10 і 24 травня та 12 червня) неминуче приводять до висновку: роздрібнення сільськогосподарських угідь, ліквідація колективних господарств призводять не лише до деградації недавно ще родючих грунтів. У багатьох селах бачимо, як важко виживають селяни. Спека, неврожай, борги, безробіття, злидніѕ Від усього, що навалилося на них, ніколи і вгору глянути. Зрештою, багатьом уже й не до землі. За якоюсь невмолимою метафізичною логікою здичавіння українських чорноземів обертається занепадом і запустінням сільських територій, бідністю, безробіттям, пришвидшеним вимиранням старших людей, а подекуди й безпросвітним пияцтвом молоді.

Не згущуючи барв

Останнє, моральне падіння, гнітить найдужче. Адже село - це гени нації, а воно таки дійсно занепадає. І там справді складається ситуація, що дещо слабшим духовно особам мовби не залишається нічого іншого, як шукати заспокоєння чи самозабуття від негараздів на дні чарки. Зрештою, це для багатьох нині - найпростіше вирішення проблем, які нерідко атакують щодня і звідусіль. Якщо комусь виглядає, що ми згущуємо барви, то судіть самі. Лише дехто, як ми писали, в середньому один із десяти землевласників, обробляє свої паї. Причому не лише порається на тих арах-гектарах, але й спромігся налагодити систему збуту вирощеного - і до обласного центру возить продукцію, де сам же вигідно торгує нею вроздріб, й оптом беруть її в нього численні перекупники.Отакі люди, хоч і важко гарують від зорі до зорі, не лише спромоглися виживати з праці на землі, але й потроху розгортають своє виробництво попри те, що працюють без державної підтримки. Цим власникам особистих селянських господарств, у яких генетично пульсує жилка галицького разди, звісно, немає жодного діла до принад "зеленого змія". Всі будні, вихідні і свята вони підпорядковують інтересам власної підприємливості. Але то, повторимо, одиниці з великої маси.

Інші ж з того загалу, яким поталанило віддати землю в оренду великим агрофірмам, мають хоч сякий-такий чинш із неї. Але й самі вони, а також ті, чиї паї пустують, пораються лише на городах - у гіршому разі, або паралельно ще хіба на більших чи менших ділянках тих земельних часток - у кращому. Але нібито трудиться зранку до вечора селянин на своїх городах, а заробітку з того катма. Бо якщо й вирощує на тих клаптях лишки продукції, то збути їх нікому. Хіба що вигодує на тому одного-двох бичків та й продасть спекулянтам за півціни.

Зрештою, в цих людей опускаються руки і через те, що ні самотужки на землі не годні доробитися, ні об'єднатися-самоорганізуватися в ту чи іншу агроструктуру, щоби спільно обробляти свої наділи і взагалі перти плуг цього бізнесу, не вдається. Ніяк не виходить у нас така кооперація, на яку стільки надій покладали творці агрореформи і про яку ще донедавна стільки йшлося на колегіях і семінарах!.. І це, між іншим, лихо не лише селян. Індивідуалізм - психологічна риса українця. Таке саме одноосібництво спостерігаємо на владному Олімпі, у вітчизняному політикумі. Попри безліч гетьманів бракує харизматичних лідерів - як угорі, у столиці, так і внизу, в сільській глибинці - бракує особистостей, які могли б фокусувати в одному напрямі націю взагалі чи землевласників кожного села зокрема.

Чого ж досягнуто внаслідок агрореформи? Не лише сільгоспугіддя роздрібнено, а в більшості сіл, мабуть, за інерцією розтягнуто й будівлі колгоспних контор, ферм, майстерень, складські приміщення, техніку й реманент. А подекуди те майно навіть не дісталося його спадкоємцям з числа колишніх колгоспників, оскільки його розпродали оптом і вроздріб горе-керівники, яким попервах учорашні колгоспники довірили свої паї й право власності на спільно нажиту в період радянщини колективну нерухомість. Словом, зруйновано дощенту не лише стару систему виробничих відносин, але й її інфраструктуру на селі. Натомість за ціле десятиліття так званих перетворень не створено нічого нового. Принаймні в селах чи хоча б у районах не діють ні кооперативи, ні артілі, ні заготівельні пункти (для всієї сільгосппродукції, а не лише для зерна, молока й цукрових буряків), ні інші сільгоспструктури, неодмінні в умовах приватного господарювання на землі. Не виникло жодної нової кузні, пилорами чи столярної майстерні. Бракує агрономів, зоотехніків, навіть звичайних трактористів і токарів. Уже й не кажу, що не розвиваються споконвічні селянські кустарні промисли, що в селі нікому запаяти металеву бочку чи бідон для молока, виготовити з бляхи ужиткову річ або, скажімо, з дубової дошки - діжчину для квашенини, бо наквашені у пластиковому посуді, яким нас закидає хімічна промисловість, огірки й капуста не мають ні смаку належного, ні поживності.

Головне "досягнення

Єдине, що з'явилося нового в селах за перше десятиліття, яке минуло з часу завершення паювання колгоспних угідь, - ряснота приватних крамничок. Це своєрідні міні-маркети, в яких торгують усякою всячиною, точніше перепродують закуплені в оптових торговців продукти і промислові товари першої необхідності. На перший погляд, це добре, оскільки якщо колись був переважно один магазин на все село, то тепер чи не в кожному кутку будь-якого населеного пункту є свій "генделик", як називають ці торгові точки самі селяни, - нерідко не лише на 500 - 600 дворів, але й на 300 обійсть діє п'ять-шість таких торгових точок. Тож не треба сільським пенсіонерам перти іноді й кілометр-півтора, щоби придбати пачку сірників чи хлібину. Тепер до того чи іншого краму - рукою подати.

Та лихо в тім, що колись діяла переважно одна корчма на все село, а тепер чи не в кожному такому міні-маркеті, крім усього іншого, продають, здебільшого не ліцензовано, ще й горілку на розлив. (Це, крім того, що в багатьох селах уже діють і бари та кав'ярні). І саме такий торг дарує неабиякі прибутки спритним власникам цих закладів. Тому чи не всюди у крамничках обладнано закутки чи підвальчики, де можна розслабитися за пляшкою пива або за чарчиною чогось міцнішого в руці. іноді й до ранку тут тривають веселощі, вихлюпуючись із закапелків на нічні вулиці. Правда, то досить сумні гуляння. Бо що святкуємо? Не одна жона нарікає, що її муж, ідучи ввечері з городу, повертає на вогник, аби освіжитись і застряє там до півночі. І не один завсідник "генделиків" виправдовується тим, що коли б той заклад було зачинено о тій годині, до якої (й не далі) йому належить працювати, то він і не завертав би тудиѕ Для багатьох родин такий "новий порядок" на селі обертається драмою хоча декому він дарує неабиякі доходи.

Можна б навести тут для переконливої ілюстрації цілий перелік назв населених пунктів з кожного району області, що зайняло б чималу газетну площу. Та, мабуть, і без того читачі не сумніваються в істинності змальованої тенденції, характерної, на жаль, для багатьох прикарпатських сіл. Правда, подекуди священики, інтелігенти з числа переважно директорів шкіл та вчителів починають бити на сполох, вимагаючи від сільських голів, депутатів місцевих рад навести лад з торговельно-горілчаною повінню. Але очевидно, що їхніх повноважень і зусиль замало. Щоби покласти тому край, потрібне втручання відповідних районних чи й обласних інстанцій. Колись, приміром, за Польщі, чи не щодня до кожного села навідувавсь о восьмій вечора закріплений за ним кінний жандарм з поблизького постерунку. Й на той час ніхто не мав тинятися сільськими вулицями - ні п'яний, ні тверезий. А на дверях корчми висіла масивна колодка. Тепер же дільничі міліціонери, схоже, займаються чим завгодно, та лише не забезпеченням правопорядку в селах. Принаймні їх рідко коли можна помітити там. А в результаті - що? Злива кримінальних повідомлень. То десь хтось гасав напідпитку автомобілем о другій ночі селом, аж поки не збив на смерть іншого нетверезого, котрий вештався, шукаючи пригод. Інде парубки, добряче хильнувши для хоробрості, напали на війта й замалим не відтяли йому голову за образу молодечого гонору. А ще десь господар зловив на гарячому п'яничку, котрий заліз до його комори у пошуках 20 грамів, яких йому бракувало для щастя, і так віддухопелив його, що з нього й дух вилетів.

Це й таке інше - не вигадки, а нинішні реалії, хоча й не завше вони потрапляють до міліцейських протоколів, оскільки село давно живе за дещо іншими законами, ніж уся держава, точніше, в багатьох випадках - поза межами її правового поля. Звісно, ніхто не каже, що не чинилися всілякі неподобства і за колгоспного ладу. Та їх усе-таки було менше. Бо тоді переважно всі були зайняті тією чи іншою працею якщо не в полі, то на фермі чи в майстерні. Тепер же більшість працездатних селян переважно не при тому ділі, що дарує засоби для більш-менш пристойного життя їхніх родин. А з безробіття, з того державницько-злиденного безпросвітку, в якому давно перебувають щирі "убогі українці", й починаються асоціальні явища.

А були ж першими

Отже, агрореформа наразі відбивається різними негараздами на селі. Взагалі, у верхах нібито й розуміють проблему. Зокрема, готують програму на 2007 - 2015 роки з розвитку АПК й сільських територій. Це, судячи з попередніх накреслень, має бути ррунтовний документ, який передбачатиме зокрема, що сільська молодь здобуватиме в аграрних ВНЗ вищу освіту і потрібні професії державним коштом, що медиків і вчителів на селі забезпечуватимуть безвідсотковими кредитами на житло, що держава генеруватиме і вдосталь стимулів для розвою сільської інфраструктури. Але зрозуміло, якщо на землі не працюватимуть господарі, котрі дбатимуть і про соціальну сферу тих територій, де розташована їхня виробнича база, самого бюджетного фінансування на те ніколи не вистачить. Тим часом політика держави поки що не дає підстав для оптимізму навіть агрофірмам, тобто тим сільгоспвиробникам, хто наразі ще має сяку-таку підтримку від неї. І то, мабуть, неспроста. Адже помилок в агрореформуванні нароблено стільки, що й важко збагнути, з чого і як починати відроджувати село.

Але чому так сталося саме з нами? Адже українці - найдавніша у світі нація орачів та сіячів. Про це свідчить чимало археологічних сенсацій. У тому числі й перші результати спільної експедиції британських, литовських та українських археологів, що з середини липня 2007-го розкопують на Луганщині унікальний могильник епохи неоліту, якому майже 40 тисяч років. Фрагменти кераміки, рештки рослин, останки свійської живності й інші знахідки, на які при цьому натрапляють учені, переконують, за їхніми словами, що найдавніші рільники та скотарі проживали саме тут. На наших землях зародилося хліборобство ще в незапам'ятні часи, саме від наших пращурів перейняли відтак досвід цього діла й інші народи світу...

Втім, що давні українці першими почали обробляти землю й вирощувати їстівну продукцію, й без тих висновків виглядає закономірністю. Було б дивно, якби склалося інакше. Адже саме на території України розміщено понад 30 відсотків світових чорноземів. Ці ррунти фахівці однозначно визнають унікальним багатством всепланетарного значення. І люди, котрі виросли на таких теренах, мовби генетично покликані займатися рільництвом. Тож, мабуть, не випадково мільйони вихідців з України в усі часи селилися за її межами на тих територіях Землі, які найбільш придатні для хліборобства, - на Кубані, Алтаї, у Приамур'ї, на півдні Канади, півночі США й Австралії, в Аргентині, тобто в місцевостях, які Бог теж обдарував чорноземами, хоча й не так щедро, як наші терени.

Тож кому іще було стати на планеті рушіями хліборобства - основи основ сучасної земної цивілізації, як не тим, хто справіку населяв такі родючі землі? І нині це починають визнавати. Скажімо, канадський ботанік Степан Симко у книзі "Внесок української пшениці в канадське і світове рільництво" подав величезний матеріал про історію поширення у світі українських сортів пшениці та вітчизняної технології степового зернового землеробства.

Зокрема, за його словами, перший урожай пшениці в країні кленового листка складався з зерна одного колоска ярого твердого червоного сорту галичанка, який виростив тамтешній фермер з кількох насінин, що їх отримав від прибульців з Прикарпаття. До США ж українські зернові потрапили 1873 року завдяки менонітам, які, покидаючи південь України, де на запрошення Катерини II 100 років проживали, взяли з собою зерна пшениці сорту кримка й технологію його вирощування.

Без цих сортів, а також арнаутки й кубанки, які дещо пізніше потрапили на Американський континент, котрі стали основним генетичним матеріалом для селекційної праці, був би неможливий поступ у хлібній індустрії Нового Світу, твердить дослідник. Власне, добра врожайність як названих пшениць, так і полтавки, білотурки, харківки, які ввібрали в себе найкращі властивості, виплекані багатьма хліборобами України, - стійкість до несприятливих умов, високий вміст клейковини, що надає особливих смакових якостей, і спричинилася до того, що за останні 100 років ці й інші показники найкращих українських пшениць було перенесено в найпродуктивніші сорти пшениці на всіх континентах.

Ярма паїв можна позбутись...

Отака історія. Канадські дослідники стверджують: українські пшениці й імігранти-хлібороби з України значною мірою спричинилися взагалі до розвитку життя в Новому Світі, до перетворення тамтешніх пущ у родючі лани. А тепер, навпаки, в самій Україні плодовиті землі перетворилися в дикі прерії. А відповідно й рільники обертаються на невідь-кого. Що не кажи, а дійсно без містики тут не обійшлося. Вийшло майже за В'ячеславом Липинським, який у своїх "Листах до братів-хліборобів" писав, що "хлібороб, співпрацюючи і співжиючи з природою, має виразне почуття ріжності й ієрархії всесвіту, присутності в ньому невідомих сил, які людина своїм розумом може відчуватиѕ" Лише з точністю до навпаки. Не співживучи із землею як хлібороб, котрий відчуває потребу і значущість своєї праці як годувальник рідної нації чи й сусідніх народів, українець мовби втрачає власні корені і стає відповідно неспроможний тягтися вгору до Бога, тому наразі рухається в протилежний бік.Приміром, моя покійна бабуся, що я затямив ще з дитинства, ніколи не починала щось робити в городі - сапати, полоти бур'ян чи якось інакше турбувати землю, не помолившись перед тим. А цього вона навчилася від батьків, які, все життя працюючи й на панській чи ксьондзовій землі, чинили так само, бо земля здавен була для наших попередників чи не найбільшою святинею. Перейняли той звичай і мати, і чимало старших людей у селі. Та сучасні аграрії вже того звичаю не дотримуються. Під час робіт на полі частіше вчуєш нецензурну лайку, якою криють чи то поломку техніки, чи інший неприємний виробничий трапунок, ніж "Господи Боже, допоможи!". Колись, навіть за панщини, працюючи на чужій землі, наші пращури співали. Нині, гаруючи на своїх городах чи паях, ніхто й не згадує про пісню. Земля стає тягарем для селянина? Тож є реальна небезпека, що з відміною на початку 2008-го мораторію на торгівлю розпайованими сільгоспугіддями, українські землевласники можуть втратити своє багатство, точніше... позбутися ярма власності на землю.

Василь Мороз

ГАЛИЧИНА