Хто в серці справедливість мав,

Йому любов подарував,

Навчав правдивої науки,

Меч істини вручивши в руки.

І він озброєний пішов

Під шелест рідних хоругов -

По головах посеред площ

У "мутняках" і поміж дощ.

Й рішив дароване віддати,

Брехню і зло не помічати,

Нез'єднуване поєднати

І в недругів героєм стати.

І раптом все, що було "Так!",

Те обернулося в "Не так!".

А все нерідне і негідне

Зробилося для нього рідним.

Не рідне, но вже й не чуже -

І він став їхнім протеже.

І ми не знаєм, хто він є,

І що для нього є "своє"?

Так націю завівши в пат,

Створив хозарський "Каганят",

Де всіх, озброєних любов'ю,

"Каган" благословляє кров'ю -

За те, що є і що не мруть

І землю рідною зовуть;

Що розтоптатися не дали

І "каганятами" не стали.

Бо "каганят" одне нервує,

Що українець ще існує.

Не тільки те, що він ще є,

Але ще й головою подає.

Тому все роблять "каганинці",

Щоб зовсім зникли українці,

Та докладають усі сили,

Щоб ми "па русскі" говорили.

Роман Запаринюк

с. Вовчківці Снятинського району, Івано-Франківської області