 Край світу просто не може бути одним. Мандрувати до кінця можна і в цей бік - Богородчанським шосе до села Гута. У Старій Гуті шлях уривається. Наступна точка - гора Сивуля, а по той бік чорничних Горган - Закарпаття. Як і в усіх інших краях світу, в Гуті діється все страшенно цікаве.
Трохи раю Мусив бути якийсь поштовх. Бо до того було все занадто спокійно: польська колонія, дві австрійські вузькоколійки, якими возили ліс бункери упівців. Історія села комусь здалася настільки буденною, що знайти відомості про Гуту практично неможливо. Натомість "Гута і Ющенко" чи "в Гуті перебувають Саакашвілі і Депардьє" тепер стали найбільш вживаними означеннями останнього населеного пункту Богородчанського району. Раніше вдень тут залишався хіба хворий. Була робота і багато грибів, чорниць, малини. Життя поверталося в село аж надвечір, коли корови йшли з пасовиськ. Стабільний заробіток і перший поштовх прийшов до гутян в кінці вісімдесятих, коли російські нафтовики з "Нєфтєюганскгазу" збудували для себе відпочинкову базу "Гута". В останню точку франківських Карпат потягнулися численні відпочиваючі з іншого краю світу - Тюмені. Велетенська турбаза забезпечила роботою половину села, а натомлених нафтовиків - райським відпочинком. Вистачало одного дня дихання гутянським повітрям, щоб на ранок зауважити, як зникли синці під очима. Кілька сеансів хвойних ванн, обгортань зеленою глиною, яку брали за 20 метрів від бази з Бистриці Солотвинської. Суниці і гриби просто на подвір'ї. І тут же ж джерело мінеральної води, яка добре лікувала шлунково-кишкові захворювання та сечостатеву систему. До цього всього раю додали ще басейн із сауною та спортивний зал. Але зараз це лише гарний спогад, бо турбаза стоїть вже 4 роки - з моменту, коли посадили за грати нафтового магната Ходорковського. На дверях санаторію досі висить табличка "ЮКОС Нєфтєюганск" як нагадування про незриму присутність великого капіталу. За іронією долі, мабуть, другу потужну турбазу в Гуті збудували також нафтовики. "Синьогора" від "Івано-Франківськгазу" одночасно забезпечила роботою другу половину села, і поки працювали обидва санаторії, село розквітало на очах. Вдень вже не так сумно косилося, бо вечори нарешті перестали видаватися безсенсовними. Можна було вибирати поміж двох дискотек і аж двох барів, але найчастіше встигали посидіти усюди потрохи, переговорити з усіма про все, поспівати під гітару. Будова століття То можна було передбачити заздалегідь, що раювання колись скінчиться. Загальноукраїнське безробіття дійшло і до Гути, а відпочиваючих стало настільки мало, що бази попросту пустували. Але Гуту знову обрали. На цей раз Президент України Леонід Кучма. Кажуть, не без протекції тодішнього губернатора Михайла Вишиванюка, який вмовив Кучму побудуватися саме в Гуті, тим самим втерши носа Медведчукові з його Закарпаттям. Грандіозна будова не припинялася ні вдень, ні вночі, і окрім усього здорового чоловічого населення Гути, на об'єкті Львівської залізниці працювали сотні українців з інших областей. Робітники жили в хатах гутянців, стабільно приносячи господиням якусь копійку. І відчуття нескінченості доброго заробітку найчастіше вело до місцевої колиби. Чоловіків було багато, робота тяжка, горілки в колибі завжди вистачало. Кажуть, що місцеві жінки настільки не могли змиритися з тривалими запоями своїх чоловіків, що однієї ночі колиба, яку на той час назвали "жіночі сльози", згоріла дотла. Але розповідають й іншу версію, головним героєм якої виступили великі гроші. Колиба і справді згоріла, але чи за гріхи чоловіків, чи для прикриття хабарництва, невідомо. Її згодом відновили на тому ж місці, але для обачності накрили бляхою. Коли Кучма гостював у Гуті, він неодмінно заходив до колиби, говорив з людьми, часом кокетував з гутянками. Жінки, які працювали на "Синьогорі", радісно згадують один вечір, коли Кучма зайшов до бару вже веселий і, заявивши, що всіх пригощає, поклав на стійку 500 доларів. Правда, погуляти не вдалося, бо одразу нагодилася родичка директора бази, відома в селі любителька випити, і згребла в оберемок кількадесят пляшок найдорожчого алкоголю - десь на ту суму. Кучма, звісно, про те не думав, але саме він спричинився до другого поштовху. Президентська дача стала уособленням одразу кількох бід. Найбагатший малинник, пасовиська і тисячі гектарів дуже грибного лісу одразу відгородили парканом і зачислили до резиденції. Спершу гутяни на паркани не зважали, і, поки не було доброї охорони, йшли "в гриби" чи "в малини" звичними стежками. Але потім все частіше замість ягідника опинялися на КПП і ганебно виставлялися з уже не свого лісу. Та ж сама доля зараз спіткає усіх бажаючих просто подивитися на президентську дачу з якогось пагорба. Вибір Президента одразу поспішили розділити найбільш наближені, а згодом і звичайні депутати Верховної Ради. У до того спокійній Гуті почала активно розпродуватися земля, як гриби повиростали дорогі котеджі. Власне, можливість продати землю, яка завжди впиралася в сільського голову, блискавично розділила гутянців на чорних і білих. Одним землю виділяли гектарами, іншим - обіцяли. Зараз вільної землі у Гуті практично не залишилося, і ціле літо люди билися за право облаштувати на краю села цвинтар. Про те, що пасти корову тепер ходять за 10 кілометрів, бо всі пасовиська розпродали, сільському голові дорікатимуть ще довго. Без голови Незадоволення роботою сільського голови гутяни не приховують. Починають із того, що свій третій термін Михайло Гутник відбуває незаконно. Цілком спокійно переповідають історію фальсифікації бюлетенів, називають прізвища і показують хати фальсифікаторів, махають рукою на ті земельні ділянки, які довірені особи голови отримали за скромні послуги. Приїжджі такому спокоєві, звісно, дивуються, а далі слухають історію про підкуплений Богородчанський районний суд, який півзасідання слухав справу про незаконні вибори, а після перерви і появи одного чоловіка (знову прізвище) виносить рішення, що позов запізнений на 1 годину і тому відхиляється. Кажуть, що з Михайла Гутника, як з гуся вода, адже не вдалося його притягнути до кримінальної відповідальності ні вдруге, ні втретє. Мав сісти на 17 років за те, що "продав землі Януковичу, Медведчуку і ще якимось олігархам без згоди селян і без сесії депутатів". Але депутати взяли голову на поруки, і Гутника не судили. А історія третьої спроби правоохоронців файно йде під горілочку у місцевій колибі, і після неї хоч плач, хоч смійся. Бо Гутника взяли на гарячому, коли той запихав до кишені пачку мічених УБОЗом купюр. Хабарництво 100-відсоткове, взяли голову на очах в односельчан і... не втримали. " Незважаючи на те, що міліціонери в цивільному офіційно відрекомендувались очевидцям міліцейських заходів, ті почали заважати проведенню огляду місця події. В результаті керівники сіл і депутати райради, як мовиться, силоміць відбили свого колегу, а згодом він опинився в лікарні. Далі лікарі настійливо радили його не тривожити" (з повідомлення ЦГУ МВС). Матеріали затримання були поданні в прокуратуру і там "зависли". А щоби селяни не дорікали і не дивувалися, одужавши, пан Михайло похвалився, що виробив собі "жовту карточку", себто слабий на голову і нікого вже не боїться. Ось таке оповідають гутяни. Дати оцінку діяльності сільського голови благодатної Гути може й звичайний турист, який бував тут кілька років тому. Нічого не змінилося. Не збудувалося і не полагодилося. Ні, хатки з євробрусу будуються й далі, нові господарі не забувають їх обгороджувати високими парканами. Ось хатинка покійного Кірпи, ось Медведчука, якогось прокурора, депутатів ВР. Сподіватися, що разом зі зростанням чужого добробуту буде підніматися й добробут села, могли лише невиправдані оптимісти. Їх було дуже багато. Якось повірили, що їх край незвичайний, обраний Президентом. Цю віру підгодовували обіцянками зробити для гутян так багато, що селяни вже й самі не пам'ятають, що ж їм обіцяли: побудувати завод, відремонтувати мости, дороги? Щоправда, дякують Кучмі за нову школу. Кілька років тому з'явилася в селі і нова церква, але на кошти мецената. Прикметно, що подвір'я церкви мало бути вимощено кольоровою бруківкою, яка потім чомусь опиналася на подвір'ї сільського голови і там і залишилася. На фоні інших сіл гутяни все ж живуть непогано. На господарстві переважно жінки - чоловіки тепер всі на заробітках. А ті, що залишилися в селі, день люблять проводити за чаркою. Втім, добротні хати, чистенькі подвір'я з квітами, доглянуті городи. Але ця любов до порядку чомусь не розповсюджується далі за власні двори. Сміття в селі викидати ніде, тому воно опиняється на берегах Бистриці, під лісом чи ще десь. А гутянським лісникам можна було би виставити двійку - за безгосподарність. Пили в лісі змовкають хіба в неділю, рубають, як завжди, всі, хто хоче. Не прибирає ніхто. "Поки не було тут дачі, ми жили спокійно. А тепер є свої і є чужі. Є такі, що вже по кілька наділів перепродали, а є ті, хто батьківську землю ніяк не приватизує. Люди в нас поділились, немає злагоди", - зітхає одна гутянка. Наче на підтвердження її слів - порожнє лелече гніздо біля нової церкви. Лелеки не живуть там, де немає злагоди. Але хтозна, яким буде наступне літо? Діана Плай ГАЛИЦЬКИЙ КОРЕСПОНДЕНТ |
