70 років тому в Городенківському повіті розпочали зйомки першого західноукраїнського повнометражного фільму "До добра і краси". Замовником стрічки виступив Ревізійний союз українських кооперативів, тож відповідно до сценарію, який написали Роман Купчинський і Василь Софронів, вона мала агітувати за українську кооперацію, що якраз робила свої перші кроки.

Відомий на той час у Львові фотограф і оператор Юліан Дорош на предківських землях у Раківці та Семенівці відзняв фільм про хлопця, якого пограбували й побили батяри і який згодом з допомогою дівчини став справжнім господарем. Дія фільму відбувається над Дністром, на тлі покутських традицій, ігрищ та забав. Зйомки ж провадили на голому ентузіазмі. Наприклад, оператор був і режисером, а на головні ролі запросили непрофесійних акторів - молодого соліста Львівського оперного театру Андрія Поліщука та учасницю аматорського колективу Марічку Сафіянівну. В епізодах виступала також студентка Вищого музичного інституту Оксана Радзівіл. Решту ролей грали селяни рідного села Дороша - Семенівки.

Мешкала знімальна група в хаті батьків оператора-режисера. А селяни, як свідчать репортажі того часу, настільки захоплювалися дійством (особливо сценками про весілля), що довго не розходилися навіть після того, як оператор вимикав камеру.

Найменше сприяла роботі над стрічкою погода: за сценарієм потрібно було відтворити всі чотири пори року, а зима 1936-1937-го видалася, як на біду, безсніжною, наступне ж літо - дуже дощовим. Усе ж "літні" сценки сяк-так відзняли, а ось справжньої зими довелося чекати. Найважчими склалися умови для виконавця головної ролі, адже йому, за сценарієм, доводилося в мороз і заметіль подовгу лежати на снігу лише в сорочці. Гонорар за день зйомок становив, до речі, лише п'ять злотих. Проте, як свідчить коротеньке інтерв‘ю Зенона Тарнавського в газеті "Українські вісти" (липень 1937 року) із новоспеченою "кінозіркою", на настрій це аж ніяк не впливало.

Поліщук... у знаменитому настрої, - читаємо. - Веселий, усміхнений. Ми посідали на вигідних "фотелях" із снопів соломи і розмовляємо. Поліщук оповідає про свою мистецьку роботу. Зачав її кілька років тому. Покінчивши гімназію, з рідного Острога на Волині мандрує до Вільна (Вільнюса), відтак до Варшави, тепер він у Львові.

- Як почуваєтеся перед об'єктивом фільмової камери?

- (Поліщук усміхається). Я завжди добре почуваюся. Це дуже приємна праця. Для мене тим більше вона цікава, що це перша українська фільма. Я щиро тішуся, що мені пощастило брати в ній участь. Працюю з правдивим вдовіллям і сподіюся, що ці перші піонерські кроки у нашім фільмовім мистецтві не змарнуються, а створять підставу до вищого лету...

Нашу розмову перериває тов. Дорош. Він прохає Поліщука позувати до портретової студії для фотосів".

А ось що говорив про зйомки першого повнометражного (двогодинного) галицького фільму сам автор Юліан Дорош: "Дошкульно відчувається в такій праці брак фахового помічного персоналу. Немає ще ні режисера, ні вишколених фільмових артистів. Та все ж таки я вірю, що й до цього дійдемо. Мусимо виплекати й придбати все. Ця фільма, припускаю, проломить леди недовір'я. Ширші кола громадянства заінтересуються рідною фільмою. Знайдуться капітали й можна буде розгорнутися на весь світ".

Стрічка справді викликала надзвичайний резонанс - її показували в містечках і селах на теренах усієї Галичини. Для багатьох глядачів, особливо в селах, вона стала першим побаченим кінофільмом, натомість міська інтелігенція могла порівнювати її навіть із голлівудською продукцією. Звісно, не оминув дещо ущипливих зауважень трохи спрощений з агітаційних мотивів сюжет, але всі відзначали важливість такого поштовху для галицького кінематографа та сподівалися на його успішне й плідне продовження. Юліан Дорош уже запросив Поліщука на зйомки в наступному фільмі "Крилос". Йшов 1939 рік...

Згодом, через 30 літ, в одному з журналів "Архіви України" за 1969 рік Ю. Дорош про Покуття писав: "Згадані околиці, безперечно, багаті історичними пам'ятками: вражає тут велике скупчення стародавніх поселень, могильників, укріплених городищ, руїн кам'яних замків. У народній пам‘яті досі живуть давні перекази, назви урочищ, бродів, стежок. Географічне положення і природні умови сприяли тому, що в цих місцевостях збереглися довше, як деінде, своєрідні традиції, звичаї та високорозвинуте народне мистецтво".

У світлинах Дороша Покуття постає краєм, де ріки течуть молоком і медом, а земля готова прогодувати всіх, хто лише має бажання на ній працювати". Так про наш край говорить Ярина Полотнюк, і хочеться вірити, що дійсно до землі, яка здатна віддячити добром і врожаєм, можновладці повернуться обличчям.

Завершуючи оповідь про Юліана Дороша, піонера фільмового мистецтва в Галичині, й знаючи, що сьогодні у Львові мешкають його син Андрій і дочка головного героя фільму Андрія Поліщука Анна, а в Семенівці проживає велика родина цього фотомитця й етнографа, вважав би за доцільне місцевій раді, церкві, громадськості Раківця й Семенівки за підтримки районної влади повернутися до тих пам'ятних подій. Можливо, варто запропонувати кінематографістам спробувати відтворити картину, яка, на жаль, не збереглась. Як і колись, жителі придністровських сіл сьогодні теж узяли б активну участь в її творенні.

Словом, чужого научаймось, але й свого не цураймось... Це й буде шансом привернути увагу громадськості, туристів не тільки до історичної пам'ятки - Раковецького замку, в якому бував польський король Ян Собєський III, мальовничого Дністра, але й своєрідної Мекки західноукраїнського кіно.

Ярослав Левкун

ГАЛИЧИНА