12-13 жовтня 2006 р. в м. Івано-Франківську відбулася міжнародна наукова конференція "Ідеологія українського націоналізму на сучасному етапі розбудови Української держави".  Організаторами конференції виступили: Івано-Франківська обласна організація ВО "Свобода" (голова Руслан Зеник), Міжнародна благодійна установа Центр національного відродження (м. Київ, голова - Олександр Сич), Галицький історико-політологічний центр (м. Івано-Франківськ, голова - Сергій Адамович), кафедра державного управління Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу (декан - Дмитро Дзвінчук).

Під час конференції працювали секції: "Філософські основи та соціологічні умови розвитку ідеології українського націоналізму", "Український націоналізм як конструктивний чинник нації  та державотворення", "Творча спадщина ідеологів визвольного етапу українського націоналізму та її роль в розбудові Української держави", "Виховний потенціал українського націоналізму", "Історія та сучасність організованих форм українського націоналістичного руху".

Сам факт проведення такої конференції - достатньо феноменальне явище. Адже вперше за всі роки Незалежності український націоналізм став предметом об'єктивного наукового аналізу. Звичайно, до цього часу не бракувало форумів партійних та громадських організацій, семінарів, круглих столів і навіть конференцій, які так чи інакше торкалися питань історії та перспектив українського націоналістичного руху. Однак їхнім недоліком була майже виключна приналежність учасників дискусій до організованих націоналістичних середовищ, а отже й зумовлена цим фактом суб'єктивність аналізу та висновків.

Погодьтеся, це набагато комфортніше і неклопітно - зібратися в колі однодумців, вчергове повтішатися в проміннях історичної слави попередників з ХХ ст., безапеляційно ствердити, що націоналізм є виключною перспективою національно-державного поступу і в продовження до цього нарцистично уявити та проголосити вузьке коло бесідників пупцем Української нації. Очевидно також, що стократ легше оволодіти мистецтвом цитування класиків української націоналістичної думки та перевиданням її надбань, аніж  продукувати думки, ідеї і твори, що з позицій пошуку відповідей на сучасні проблеми Української нації розвивають сучасну ідеологію українського націоналізму.

Одначе комфорт позиції далеко не завше визначає результат дії. Чомусь атмосфера вузькосередовищного самолюбування і тактика спекуляції на надбаннях попередників не дають результату! Український організований націоналізм посідає мізерне і навіть маргінальне місце в сучасному українському політикумі. Виявом чому - результати цілого ряду виборчих кампаній за роки Незалежності, що є вкрай невтішними для націоналістів. Чи не тому, що їм бракує не тільки організаційної структурованості та консолідації, але й сучасної програмово-ідеологічної бази?!  Повторю мною ж уже збиту тезу - кожна ідеологія є живою, якщо дає відповіді на актуальні проблеми сьогодення, а якщо не в силі їх віднайти, то приречена залишатися схоластичною і мертвою.

До слова кажучи і до відома любителів надмірного цитування Донцова, Бандери, Стецька, Ленкавського ets і трактування їхніх творів як виключного джерела відповідей на всі питання сьогодення - вони до умов свого часу віднайшли оптимальні форми організаційної дії і сформували ідеологічно-світоглядну позицію до основних проблем тодішнього стану Української нації. Цілком зрозуміло, що й організаційний, й ідеологічний інструментарій був підпорядкований досягненню основної політичної цілі - визволенню Української нації. Вже потім, після визволення, логічним завершенням і вінцем боротьби мала стати побудова незалежної національної Української Соборної Держави. Однак опрацювання деталей її внутрішнього устрою та соціально-економічних основ носило для них поки що лише теоретичний характер та було недозволенною розкішшю в підпільних і навіть збройних обставинах боротьби та відкладалося до кращого часу.

Той кращий час настав для нас, їхніх нащадків. Але замість того, щоби логічно продовжити справу великих попередників і доопрацювати ідеологічно-програмовий багаж, якого не встигли виробити вони, ми й надалі в комфортних проміннях їхньої слави дріб'язково копирсаємось серед їхніх цитат, мавпуючи букву, однак не заглиблюючись до духу і суті писань. Зате, їм,  думаю не так комфортно з висоти вічності спостерігати вузько-цитатний догматизм сучасних українських націоналістів. Переконаний, що й в сьогоднішніх умовах кожен із них не менш вдало дав би собі раду, як і тоді - в 30-50-х роках. Бо ж були освіченими, молодими, енергійними, повними бажання змінити до власних націоналістичних переконань несприятливий світ, а до того ж - з високим імунітетом до бронзовіння постатей і явищ. То може у цьому - по духу замислів - їх і варто брати до зразку! Бо ж буква писання завше видіграє підрядну роль. Бо БУКВА-льний інструментарій 20-50-х років годі стосувати до обробітку наіонального грунту в початках ХХІ ст.!

Європа переживає ренесанс націоналізму. Після розпаду соціалістичних імперських державних утворень - Совєтського Союзу, Югославії, Чехословаччини - на її карті появилося понад 20 нових національних держав. Кожна із них, перебуваючи на етапі становлення, основні зусилля спрямовує на вироблення власної ідентичності і дистанціювання від державної ідентичності метрополії, в складі якої вона ще вчора перебувала. Кожна із них для реалізації цього завдання залучає безвідмовний інструмент націоналізму, вироблений європейськими національними спільнотами, що аналогічний етап самоствердження і державного становлення проходили наприкінці XVIIІ - сер. ХІХ ст.  Добрячий шмат Європи опанований політичними рухами націоналізмів і відточуванням у відповідності до сучасних суспільних умов та потреб вказаних національних спільнот і їхніх держав націоналістичної світоглядно-ідеологічної бази. Природним чином Європа ділиться по вказаній межі на "стару" і "нову". "Нова Європа" - голодна до гідного місця, сучасних цивілізаційних надбань і  достатку - є гнучкою, динамічною і агресивною. "Стара" натомість змушена відмовитися від поствоєнного осуду націоналізму, сприймає його неомодерну даність у великій частині нібито "спільного дому" як факт і посилено вивчає своїми науковими школами його локально-етнічні прояви, тенденції і перспективи. Задля власної ж користі і безпеки, аби завтра не опинитися в хвості процесів, чи їх заручником.

Все вказане повинно б стосуватися й України, що належить до числа тих більше 20 нових національних держав. "Повинно" б, але й інерційна, і об'єктивно зумовлена замкнутість її суспільства та набагато вищої концентрації доза антинаціоналістичного негативу, що його джерелом є не цивілізовані, в т. ч. й у своїй політичній гнучкості, європейські спільноти, а законсервована в імперських і неоімперських цілях та догматичних інструментах їх досягнення вчорашня і сьогоднішня Росія, поки що є завадою цьому.  В результаті, українські націоналісти тішаться в ілюзіях несвідомої і задогматизованої замкнутості, а українське суспільство й надалі залишається опанованим радянським та пострадянським і російсько-неоімперським пропагандивним трактуванням українського націоналізму як "жорстокого", "фашистського", "шовіністичного", "ксенофобного", "антисемітського", "агресивного", "експансіоністського" і загалом "антигуманного" суспільного явища.

Отож Україна вчергове ризикує, піддавшись на гачок оманливих псевдодемократичних гасел, не задіяти до процесу повноцінного становлення своєї держави і розвитку нації цілком органічного  у європейському вимірі інструменту націоналізму і так же вчергове залишитися на маргінесі європейських тенденцій. Можливо post-factum вона усвідомить той етап, який вже пройдуть інші європейські держави, але запізно, бо буде осуджена ними  з висоти досягнутого так, як у поствоєнному періоді осудженими виявилися пізніші націоналізми з боку держав, що скористалися ним як інструментом значно раніше (у ХІХ ст.) і не бажали, аби цей інструмент сприяв визволенню ними ж поневолених націй, а відповідно і появі нових успішних держав-конкурентів на тісній мапі Європі.

Аналізуючи націоналізми "нової Європи" Роджерз Брюбейкер константує в нових національних державах тенденцію до розгортання боротьби "тріади націоналізмів": націоналізму титульної нації новопосталої держави з подвійним ворогом - внутрішнім націоналізмом національної меншини, що ще вчора перебувала в статусі панівної метропольної нації, та з зовнішнім націоналізмом вчорашньої метрополії1. Простіше кажучи, хочемо ми того, чи ні, але закономірним процесом і вже доконаним фактом на етапі становлення Української держави є і буде боротьба українського націоналізму з націоналізмом російським - як всередині українського суспільства (з націоналістично-реваншистськими настроями російської національної меншини), так і зовнішнім націоналізмом Російської держави (а точніше з її великодержавним шовінізмом, психологічно посиленим тими ж реваншистськими потягами).

В той же час українському суспільству настирливо пропагується теза про високу цінність міжнаціонального єднання у тому контексті, що будь-які прояви до української національної ідентичності подаються як агресивний вияв жупельного націоналізму. "Хочеш миру - готуйся до війни!". Суспільний спокій і національне порозуміння в Україні наступлять тільки тоді, коли титульна державна Українська нація твердо стоятиме на ногах і не відчуватиме загроз своєму існуванню в будь-якій сфері життя - суспільно-політичній, соціально-економічній, культурно-духовній. І навпаки - жодна нація не матиме спокою і комфорту на українській землі і в Українській державі, якщо він будуватиметься за рахунок Української нації і якщо його не матиме Українська нація!

На науковому (а радше псевдонауковому) рівні противники націоналізму осміюють його культурницьку прив'язаність та етнічний традиціоналізм, вдягаючи таким чином в непривабливий кожух "хуторянської відсталості".  А кругом цього "хуторянського націоналізму" гейби вирує глобалізований світ з новітніми інформаційними технологіями, транснаціональними економічними потоками і процесами та жорсткими прагматизмом, що нівелює національні культурні, в т. ч. і мовні, ознаки як такі, що стають на заваді "міжнаціональному цивілізаційному прогресу". Гроші, нібито, позбавлені національного посмаку, а економіка вимагає знищити "пережиток" нації.

Але Європа попри всі зусилля з нівеляції національного (і навіть попри успіхи на цьому злочинному шляху) таки не може досягти вертикального об'єднання в єдину наддержаву і змушена рухатися по шляху горизонтальної інтеграції, що передбачає європейську єдність в національній множинності!

Але Семюєл Гантінгтон аргументовано вказує, що в світових міжцивілізаційних відносинах існує чітке позиціювання ідентичностей і що вони базуються не на економічній, але на культурній основі2.

Але Ентоні Сміт підмічає, що "разом із впровадженням західних технологій та засобів масових комунікацій, і попутно англійської мови, еліти багатьох національних держав на противагу культурному імперіалізму намагаються плекати власні культурні звичаї, вірування та спосіб життя й домагаються національної культурної самостійності, попри глобальне засилля світу масового споживання" і приходить до висновку, що "культурний націоналізм може співіснувати із споживацьким глобалізмом і живитися від нього"3.

Але Збігнев Бжезінський, відомий політолог і знавець глобальних політичних процесів, з переконанням вказує, що "прагматичність і по своїй суті, і за наслідками відмінна від патріотизму. Держава, що будується з міркувань зручності, обов'язково відрізняється від держави, заснованої на переконанні. Перша ще може бути об'єктом лояльності. Вона може служити основою спільного для громадян суспільства. Але водночас, ймовірно, буде менш амбітною, менш впевненою в собі політично і, головне, менш схильною до ідеалізму і самопожертв"4.

В нашому випадку поміняймо місцями "патріотизм" з "націоналізмом", а прагматизм ідентифікуймо з глобалізаційною вимогою і зручністю "бути причетними до космополітичних надбань цивілізації" і все стане на свої місця. Чи хочемо ми політично невпевненої і неамбітної держави?! Можливо цього і прагнуть противники не тільки українського націоналізму, але й Української нації. Але цього не прагнуть і не можуть допустити українські націоналісти! І - востаннє нав'язуючись до цитованих слів З. Бжезінського - не космополіт, але націоналіст у змозі сформувати й ідеалізм, і самопожертву, так необхідні для становлення амбітної і впливової Української держави. І в змозі сформувати їх не інакше, як на основі заперечуваних сповідниками "глобалістичних" аргументів національної культури, мови, традиції, врешті - спільної героїчної історії і слави.

Панове, що під інерційним тиском совєтської і постсовєтської пропаганди апріорі не станете дослухатися аргументів українського націоналіста - дослухайтеся аргументів дослідників і політологів світового авторитету!

Український націоналізм крайньо потребує інтелектуалізації своєї дії і засвоєння технологій модерного ведення боротьби - інформаційних і парламентських, на полі суспільного переконання і перевиховання та на полі парламентського законотворення і самоврядного впорядкування національних основ життя. Націоналістична ідеологія повинна знайти, сформулювати і запропонувати українському  суспільству відповіді на всі актуальні для нього виклики. Якщо кожен українець знайде в ній відповіді на болісні проблеми особистого життя і життя в національній спільноті - як вийти із зони виживання і злиденності 80% українських громадян?; як вибороти не на чужині, а на рідній землі перспективу для себе і своїх дітей; як зберегти батьківську мову, традицію і церкву?; як животіючий дрібний і середній бізнес перетворити на основу національної економіки?; як знищити бацилу хамства, зверхності і корупції в мільйоновій чиновницькій армії від сільської ради і до Кабінету Міністрів?; як домогтися гідного відношення до себе при перетині будь-якого державного кордону? й на інші безлічі як... - тоді  він стане найпереконанішим націоналістом. Бо не тільки любитиме все знаково рідне (що характеризує патріотів), але й буде готовий до дії та боротьби за ідеологію, що пропонує йому життєву перспективу, і за землю та державу, на якій і в якій ця перспектива можлива (що характеризує націоналістів).

ВО "Свобода" ставить перед собою завдання якщо й не осягнути, то рухатися до осягнення такої цілі - інтелектуалізації українського націоналістичного руху і вироблення його осучаснених ідеологічно-програмових засад. Власне і міжнародна наукова конференція "Ідеологія українського націоналізму на сучасному етапі розбудови Української держави" стала однією із перших ланок на шляху до неї.

Її учасниками стали науковці зі США, Польщі, ряду наукових центрів України - Луганська, Донецька, Харкова, Дніпропетровська, Сімферополя, Одеси, Сум, Чернівців, Києва, Луцька, Львова, Дрогобича, Івано-Франківська. Про її науковий рівень свідчить склад учасників, серед яких 5 докторів наук, 3 - докторанти, біля 25 - кандидатів наук різного профілю (історичних, політичних, філософських, соціологічних, державного управління, географічних, педагогічних тощо).

Майже всі вони - не заангажовані до жодних політичних, а тим більше націоналістичних структур, більшість - зі східних і південних областей України. Кожен із них по своєму ставиться до існуючих проявів українського націоналізму - в силу знань про нього і в залежності від джерела їх запозичення, від суспільних умов побуту і праці тощо. Зі спостережень на конференції, перебігу дискусій і способу аргументації позицій спектр такого ставлення, поза рідким винятком однозначної націоналістичної переконаності, можна охарактеризувати в координатах прихильності, неприхильності чи індиферентності, але з виключенням  яскраво вираженої ворожості. Однак майже всіх науковців єднав спільний знаменник - наукова заглибленість в окреслену на конференції проблематику та логіка й аргументованість обстоюваних позицій. Отож така характеристика складу учасників конференції дає підстави сподіватися з її боку об'єктивного аналізу і висновків.

Одні із них, характеризуючи непривабливу сучасність українського націоналізму, тим не менше заперечували принцип tabula rasa у пошуках виходу із нетрів кризи та прокладали місток до вихідних положень його ідеологів на етапі визвольного етапу (С. Квітень, М. Віхров, І. Суканець, О. Сич, О. Ситник).

Цілком закономірно, що в актуальному дискурсі постмодернізму і глобалізаційних процесів ряд доповідей стосувалися тем націоналізму у постмодерному світі (М. Кузьмін), націоналізму та глобалізації (І. Кононов, Н. Ротар) і його діалектичних зв'язків та взаємовідносин з інтернаціоналізмом і космополітизмом (В. Бурдяк, Г. Дичковська). В дискусіях над сутністю національного і націоналістичного та їх перспективами чи безперспективністю в епоху глобалізації часто звучали аргументи, над якими акценти і спростування вже розставив свого часу Ентоні Сміт5. Однак їх безперечною цінністю було опертя на своєрідні умови українського суспільного грунту.

Найважливішим конструктивним елементом конференції був пошук нових тем, можливостей і ролі для українського націоналізму в сучасному українському суспільстві. А. Холявка їх шукає в новітній американській світоглядній течії комунітаризму. Г. Дичковська вважає, що "націоналізм набуватиме значення ідеології, яка фіксує і збирає значимі для індивідів даного суспільства цінності (як духовні, так і матеріальні), а головне - формує із них єдину світоглядну систему, здатну забезпечити функціонування і розвиток нації".

М. Кузьмін переконаний, що націоналізм в умовах тиску глобалізаційних тенденцій і транснаціональних структур на національну державу і внаслідок цього втрати нею значної частки суверенітету над власною територією може "обмежити можливості маніпулятивних політичних технологій, окреслюючи владі межі нівелювання національних інтересів", "сформувати центральний конфлікт у державі, сконцентрувавши соціальну енергію на протистояння транснаціональним структурам", протистояти перетворенню національної держави у транзитну територію для транснаціональних потоків ресурсів та капіталів та дати новий і націовимірний імпульс екологічному рухові.

Аналогічно, здійснюючи аналіз китайського досвіду, "який вже сьогодні перетворив ідеологію націоналізму на відповідь викликам процесів глобалізації", Н. Ротар приходить до висновку, що основою для  сучасної ідеології  націоналізму може бути "критика глобалізації та сучасного світового економічного й політичного порядку, заснованого на принципах західного лібералізму".

Занурюючись в контекст державотворення та формування основ української національної держави: В. Книш пропонує "затвердити доктрину національного державо- і правотворення та надати їй юридичну силу конституційного закону" і детально викладає своє бачення її концепції та змісту; О. Кокорська визначає основну функціональну роль націоналізму як чинника  "легітимації процесу формування національних держав"; Р. Сливка, аналізуючи сучасну регіональну політику Української держави,  доказує, що "сучасний український націоналізм повинен взяти на озброєння гасло досягнення однаково високих стандартів життя в усіх без винятку регіонах", вважаючи, що ці стандарти стосуються не тільки рівня доходів. Він переконаний, що "регіональна ідентичність повинна зміцнювати національну єдність через порозуміння, довіру і високий рівень "усвідомленої взаємозалежності".

У тому, що націоналізм може стати ідеологією дрібного та середнього бізнесу, сприяючи формуванню на його основі національної економіки, переконані В. Панченко та О. Репан. Вони заперечують лібералізм у якості такої ідеології, стверджуючи, що українська економіка на етапі становлення потребує захисту, а отже політики протекціонізму: "Протекціонізм якраз дозволив би змінити структуру української економіки, чого наразі немає і  чому опираються як внутрішні олігархічні об'єднання, так і іноземні глобальні компанії". В додаток дозволю собі провести авторську аналогію: стрижневою ідеєю ідеології будь-якого націоналізму є захист інтересів власної нації, а протекціонізм є не чим іншим, як інструментом такого захисту в економічній сфері.

В контексті економічних основ консолідації українського суспільства  і на основі характеристики сутнісних ознак нації інтерпретацію категорії власності подає Є. Борисенко, вважаючи, що вони є "обгрунтуванням національної ідеї власності, оскільки нація визначається як основний здійснювач політичної й економічної діяльності держави, а держава безпосередньо розуміється як власність нації, як об'єкт примноження й удосконалення". Він також переконаний: "Ідея власності в українській ментальності відповідає принципам автентичності нації: бажання розпоряджатися  с в о ї м відповідно до своїх цілей, своїх можливостей, своєї волі, бажання досягти достатку, сімейного благополуччя на своїй батьківщині, не відчуваючи залежності від представників інших націй, інших держав, волелюбство".

Подаючи окремі і найбільш яскраві думки учасників конференції, тим не менше не ставлю перед собою мети здійснити детальний аналіз її матеріалів6. Але акцентуючи на яскравих витягах, висловлюю те сподівання і побажання, що прозвучало на підсумковому пленарному засіданні - нехай вони стануть набутком кожного українського націоналіста і кожної організованої націоналістичної структури. Бо ж монополії на націоналізм не існує!

Підсумком роботи конференції стало прийняття Рекомендацій органам державної влади, політичним та громадським організаціям, навчальним закладам та науковим установам України і Звернення до Президента України і Верховної Ради України7. Днем пізніше, 14 жовтня 2006 р., Президентом України Віктором Ющенком було видано Указ № 879/2006 Про всебічне вивчення та об'єктивне висвітлення діяльності українського визвольного руху та сприяння процесу національного примирення. Очевидно, що Звернення конференції не стало безпосереднім чинником впливу на рішення Президента видати цей Указ. Однак той факт, що його зміст збігається із висновками науковців свідчить - він має наукове обґрунтування того, що інтереси українського суспільства і держави вимагають остаточного врегулювання питання визнання учасників національно-визвольної боротьби, світоглядно базованої на ідеології українського націоналізму, борцями за державну незалежність України.

"[...] Процеси глобалізації аж ніяк не приводять до зменшення впливу націоналізму чи розмивання структури  націй, а навпаки сприяють поширенню того впливу і заохочують нації до більшої активності й самобутності", - приходить до висновку один з найавторитетніших дослідників націоналізму Ентоні Сміт, аналізуючи його сучасний феномен та заперечуючи численні тези про його анахронізм і відхід у історичне небуття8. Хай це твердження стане відповіддю і повчанням противникам українського націоналізму, чи скептикам і песимістам серед української спільноти.

"[...] Вже самим фактом існування національної держави обумовлена присутність українського націоналізму в політичному спектрі України", -підтверджує цю думку учасник конференції доктор соціології І. Кононов (Луганськ). Інша справа - і на цьому він акцентує, пропонуючи до розгляду "проблемні зони українського націоналізму" - "щоб він не скотився на повний маргінес, йому потрібне докорінне оновлення".

Очевидно, що конференція не розставила - та й не могла розставити! - всі крапки над проблемними "і" українського націоналізму. Однак зробила перший крок. А наступний буде незабаром...

Олександр Сич