 Червоний день календаря. 7 листопада - справді червоний день календаря. Насамперед українського. Довгі десятиліття офіційна комуністична пропаганда трубадурила про щастя, яке принесла "радянському народові" і всім народам світу більшовицька велика жовтнева соціалістична револююція. Але правду, жорстоку правду, на чиїй крові і чиїми кістками вимуровувалось те примарне щастя, було заховано в таємних архівах режиму. Здавалось, навічно, як навічно ніби була вбита пам'ять народів і націй. Та немає нічого таємного, що б не стало явним.
І відкрилася правда. Про криваве приборкання новопосталої України бандами московського сатрапа Муравйова у 1918-му, голодомори 1922-го і 1933-го, репресії 1937-го, знищення Галичини в 1939-1941рр., жорстокі інвазії енкаведистів 40-50-х років... Десятки мільйонів убієнних. і якщо запалимо хоч одну свічку за кожним українцем, що впав від комуно-більшовицького терору, то вони горітимуть на кожному метрі української землі. То запалімо їх, помолімося і нагадаймо собі як клятву, що це не повинно повторитись. Бо ще живуть між нами ті, хто покладатиме вінки до могил катів нашого народу. Особливо наглядно це відчуваєш у Севастополі.
На державному рівні ще недавно, коли зважати на те, що були узаконені два вихідні дні, ми фактично відзначали велику жовтневу соціалістичну революцію. Звичайно, замість колишнього радянського пафосу з величезними демонстраціями і палкими промовами на трибунах все переважно скотилося до буденщини - роботи на дачі чи по господарству, перегляду телевізійних передач, горілчаних гулянок і т. п.
Хоча й донині є люди, віддані "ідеям" жовтневої революції, зокрема на сході та півдні України. І, мабуть, 7 - 8 листопада сотні громадян України знову вийдуть на вулиці з червоними прапорами, а лідери Комуністичної партії перед ними у черговий раз рватимуть голосові зв'язки і запевнятимуть, що й надалі захищатимуть інтереси трудящих, яких недавно зрадили, уклавши в парламенті союз з їхніми, м'яко кажучи, поневолювачами. Та їм до цього буде байдуже. А будуть фальшиві спогади про "героїчний" жовтень зі світлим майбутнім, покладатимуться квіти до численних пам'ятників тирана Леніна і його жорстоких кривавих соратників, вшановуватимуться вулиці, названі на честь "великих" революціонерів. І люди, які йтимуть ними, і на гадці не матимуть, що готували вони для народів колишньої російської імперії, в тому числі й українського. А варто знати. Ось одна з історій, пов'язана з Севастополем, де комуністи за підтримки нинішньої російської флотської п'ятої колони мають чималий вплив на місцеве населення.
Як пише газета "Свобода", якщо б севастопольці знали про діяння окремих персонажів, іменами яких названо вулиці, то, напевно, відчули б душевний дискомфорт. Чим прославилися такі особистості, як Гавен, Островська, Пожаров? Що доброго зробили для міста, аби претендувати на вічну пам'ять його жителів? Наприклад, син латиського народу Гавен Юрій Петрович - діяч комуністів Криму і Севастополя, іменем котрого нарекли колишню вулицю Херсонеську в Гагарінському районі міста. і найцікавіше те, що цей більшовик і не Гавен, і не Юрій, і не Петрович (це комуністична кличка), а насправді - Ян Ернестович Дауман.
Чим цей громадянин відзначився в Севастополі? За його словами: "Вважаю потрібним нагадати, що я застосовував масовий червоний терор ще в той час, коли він ще партією офіційно не був визнаний. Наприклад, у січні 1918 року я, користуючись владою голови севастопольського воєнно-революційного комітету, наказав розстріляти понад 600 офіцерів-контрреволюціонерів". Втім, мова йшла про людей, вся вина яких перед новою владою полягала лише в тому, що вони були морськими офіцерами.
Наступний - Микола Арсенійович Пожаров, секретар Севастопольського міськкому більшовицької партії, який особисто відповідальний за масові розстріли офіцерів у Севастополі. Водночас уже багато років його ім'ям названа одна з севастопольських вулиць.
Тепер діяння Надії Островської, що їх описали сучасники: "Євпаторія, 18 січня 1918 року. На рейді стояли гідрокрейсер "Румунія" і транспорт "Тувор". Офіцери виходили поодинці, розминаючи суглоби і жадібно ковтаючи свіже морське повітря. На двох кораблях до страт приступили одночасно. Світило сонце, і юрба родичів, дружин і дітей на причалі могли бачити все. І бачили. Однак їх відчай, мольба про милосердя тільки веселили матросів". За дві доби на двох кораблях було страчено близько 300 офіцерів. Деяких живцем спалювали в топках, а перед вбивствами мучили 15-20 хвилин. Нещасним вирізували губи, геніталії, іноді руки і кидали у воду живими. Сім'я полковника Сеславіна у повному складі стояла на колінах.
Полковник не відразу пішов на дно, і з борту корабля його застрелив матрос. Багатьох повністю роздягали, зв'язували руки і, підтягнувши до них голову, кидали в море. Важкопораненого штаб-ротмістра Новацького після того, як з нього зірвали присохлі до ран закривавлені бинти, заживо спалили в топці корабля. З берега за знущанням над ним спостерігала дружина, закривала очі 12-річному синові, а він дико кричав. Стратами керувала "худенька і стрижена дамочка" Надія Островська, котра підписувала смертні вироки і в Севастополі. Вулиця Надії Островської в славному більшовицькому місті розташована між кінотеатром "Росія" і 35-ю школою, по сусідству з вулицею Гавена.
Власне, червоний терор в Криму відзначався особливою жорстокістю. Скажімо, 1920 року на сторінках видання "Известия временного Севастопольського ревкома" було опубліковано перший список страчених - 1634 (з них 278 жінок). 30 листопада з'явився другий список - 1202 страчених (88 жінок). За даними видання "Последние новости" (№ 198), тільки за перший тиждень після взяття Севастополя червоні розстріляли понад 8000 врангелівців. Серед цих нещасних були не лише військові чини, а й чиновники та багато людей з високим соціальним статусом. Їх не лише розстрілювали, але й топили в севастопольських бухтах, прив'язавши до ніг каміння.
Ще один спогад очевидця: "Нахімовський проспект обвішаний трупами офіцерів, солдатів і цивільних осіб, арештованих на вулиці і тут же поспіхом без суду страчених. Місто вимерло, населення ховається в пивницях і на стрихах. Усі паркани, стіни будинків, телеграфні та телефонні стовпи, вітрини магазинів, вивіски обклеєні плакатами "Смерть зрадникам!". Офіцерів вішали обов'язково в погонах, невійськові висіли переважно напівроздягненими". Розстрілювали хворих і поранених, молоденьких гімназисток - сестер милосердя і співробітників Товариства Червоного Хреста, земських діячів і журналістів, купців і чиновників. У Севастополі стратили понад 500 портових робітників за те, що вони під час евакуації забезпечували завантаження врангелівських військ на кораблі.
Ганебно й принизливо для міста Севастополя увіковічувати імена організаторів і виконавців масових убивств. І не тільки в цьому місті, а й в інших, крім Західної України, населених пунктах незалежної України. І хто сьогодні ще прославляє жовтневі події 1917 року, той і далі прагне людської крові та масових убивств. Пора, мабуть, уже схаменутися і покінчити із злочинним минулим.
Б. Ерстенюк
ГАЛИЧИНА |
