 4 листопада минає рівно 50 років з часу, як регулярні частини Радянської армії, підсилені підрозділами "особливого" корпусу генерал-лейтенанта П. Лащенка, за наказом тодішнього міністра оборони СРСР маршала Г. Жукова потопили в крові бунтівну столицю Угорщини Будапешт. Потім вони з боями оволоділи Дьєрдем, Мішкольцом та Дебреценом, відновивши над переважною частиною території цієї держави, що на той час була під протекторатом Москви, свій контроль. Згідно з архівними документами, що дбайливо зберігаються в Угорському національному музеї, всього за період з 1 по 11 листопада 1956 року в боротьбі з московськими окупантами загинуло понад чотири тисячі угорців. Особливо запеклим був опір чужоземним наїзникам у районі столичного кінотеатру "Корвін", у центрі Пешта та в промисловому районі Будапешта Чепелі.
Незважаючи на героїчний опір ворогові угорської армії, що одразу ж перейшла на бік революційного народу та робітничих і студентських бойових дружин, повстання зазнало поразки і Москва знову на довгі три десятиліття встановила свій протекторат над Угорщиною. Голову народженого в полум'ї національної революції угорського уряду Імре Надя, який навідріз відхилив прохання тодішнього радянського посла у цій країні Юрія Андропова підписати звернення до вождів совєтської імперії "про військову допомогу у подоланні політичної кризи" було невдовзі страчено, а його місце посів послушний Кремлю і передбачуваний у своїх намірах та вчинках "робітничо-селянський" прем'єр Янош Кадар, який разом зі своїм "урядом" на броні радянських танків в'їхав до Будапешта.
Як стверджують історики, трагічні події осені 1956 року в Угорщині "стали найгострішим проявом системної кризи світового соціалізму, початком краху прорадянських тоталітарних режимів не лише у державах Центрально-Східної Європи, але й на окраїнах самої московсько-більшовицької імперії", яка, додамо від себе, безславно закінчила своє існування у грудні 1991 року.
Які ж уроки з подій угорської національної революції, півстолітній ювілей якої відзначає сьогодні вся Європа, повинні винести ми, українці, що досі не спромоглися чітко та однозначно окреслити і задекларувати шляхом консенсусу політичних еліт свої власні національні пріоритети, знайти нарешті своє місце у глобалізованому, але від того не позбавленому геополітичних суперечностей світі?
Мабуть, передусім мусимо пам'ятати про те, що Україна не тільки не Росія, як про це начебто сказав Л. Кучма, але й, на жаль, не Угорщина, а тому Путін ніколи не вибачиться перед нами за криваву більшовицьку інвазію України бандитами Муравйова у 1918-му, голодомор 1932-1933-рр., розстріляне Відроження, гулаги тощо, як це зробив, приміром, Єльцин стосовно угорців у листопаді 1992-го, який, виступаючи перед депутатами Державних зборів у придунайській столиці, офіційно вибачився перед угорським народом за радянську окупацію у 1956 році та передав йому секретні документи Луб'янки стосовно тих подій, які вже наступного року були надруковані великим накладом не тільки в Будапешті, але й у Варшаві, Празі, Братіславі та Бухаресті, але чомусь не в Києві...
Якщо Україна насправді не Росія, то варто, либонь, нам, українцям, навіки закарбувати в нашій національній пам'яті слова великого угорця, вождя угорської революції 1848 року Лайоша Кошута про те, що солодко померти у борні за свободу нації. Не пропустивши крізь власне українське серце ці слова, які кров'ю синів та дочок тисячолітньої Святостефанської корони були нанесені на бойові революційні штандарти не тільки Лайоша Кошута, але й Імре Надя, ми й далі мовчки спостерігатимемо за тим, як Москва знову перекриватиме газовий кран на кордоні з нашою державою, караючи тим самим недолугих хохлів за те, що ми знову обрали не того президента, якого вона бажала. Все той же Путін чи хтось інший з російських можновладців і далі зверхньо повчатиме нас, з ким і проти кого нам дружити, яку модель демократії - європейську чи радше "солідаризовано-керовану" російську - нам обирати. Знову, як і недавно, Путін, а може, вже й Рогозін, Затулін чи Лужков називатимуть розпад кривавої московсько-більшовицької імперії планетарною катастрофою та обіцятимуть захистити нас, українців, за допомогою російської зброї. Невідомо лише від кого...
Насамкінець ще один, можливо, останній урок, який ми неодмінно повинні винести з подій Угорської революції 1956 року: зрадники, перевертні були, є і будуть у кожного народу. Були вони і серед угорців. Згадаймо, приміром, Матяша Ракоші - одного з одіозних комінтернівських функціонерів, найвідданішого Сталіну ката власного народу, що, отримавши з рук кремлівських бонз необмежену владу з 1952 по 1955 роки згноїв у тюрмах понад мільйон своїх співвітчизників (на той час в Угорщині проживало 9,5 млн населення) та загнав у підпілля Католицьку Церкву. Довіку пам'ятатимуть угорці й злочини інших своїх промосковськи заангажованих функціонерів. Таких, скажімо, як Янош Кадар чи Ерне Гере. Останній, до речі, виконуючи імперську волю Микити Хрущова, "лібералізував" угорське суспільство і так "долібералізував" його, що десятки тисяч угорців взяли в руки зброю, аби захистити від зазіхань цього московського холуя попрані національну гідність і честь. Та як би там не було, вони ніколи, за жодних обставин, якими б трагічними вони не були для угорської нації, як і, до речі, поляки, чехи, інші поневолені Москвою народи Центрально-Східної Європи, не ставили за власною волею біля керма своїх держав колабораціоністів та перевертнів. Ось чого у найпершу чергу нам, українцям, варто у них повчитися.
Роман Гладиш
ГАЛИЧИНА |
