Страшно відсидіти вік у тюрмі,

Страшно на нарах тюремних померти,

Та стократ страшніше гибіти в ярмі,

Рабом на колінах діждатися смерти.

Зеновій Красівський.

15 років тому, у час зародження незалежної України, перестало битися серце нашого великого земляка учасника національно-визвольних змагань, одного із засновників підпільного Українського Національного Фронту, громадсько-політичного діяча і багатолітнього в'язня радянських концтаборів Зеновія Красівського.

27 років людського життя - це багато чи мало? А 27 років каторги, тюрем, божевілень, таборів?.. Цю хресну дорогу пройшов і випив ту чашу до дна уродженець села Витвиці Долинського району Зеновій Красівський. Хрест свій ніс чесно і гідно, зрештою обрав його сам і ніколи ні на кого не нарікав. "Бо тільки від того залежить успіх нашої боротьби - наскільки ви зможете в собі витравити зайвину, наскільки ви відсунете від себе ситу закуску, добру випивку, веселу компанію, наскільки ви приварите свої руки до чепіг національної справи", - твердив він. І мав на те право. "Мене арештовували в 49-му, 58-му, 67-му, 80-му. Я відбув у критках, у дурдомах, у таборах... Я сидів по карцерах, по бурах, я був на засланні,.. й на волі я не виходив з трибу. Так я зазнав багато втрат. ...Я плакав хіба в "Невольницьких плачах"! (поетична збірка. - Авт.). Я боявся хіба що розминутися з честю! Я ніколи нікому не свідчив! Я за всі терміни не написав своїм катам ні одної заяви! Я завжди й донині (1989 р. - Авт.) був гордий з того, що я український націоналіст!.." Це слова з його сповіді.

"Хай будуть прокляті рабські окови,

Тюрми, заслання і вовчі зуби,

Той прапор червоний від вашої крови,

Що людство веде до згуби!"

До згуби привів він і патріотичну родину Красівських. У грудні 1944-го "з рідної хати в темінь ночі" благословили батьки на боротьбу синів - найстаршого, Євстахія, Ярослава, Мирослава... Через три місяці районовий Євстахій-"Крига" потрапив в енкаведистське оточення і останній набій пустив собі в скроню. Невдовзі був захоплений підрайонний провідник "Негус"-Ярослав, а потім зрадниця навела ворогів на Мирослава.

І тоді в 15 років довелося спізнатися з кулеметом Зеновію. "...ворог посів нашу землю, і було його як трави та листу, і не було куди дітися на рідній землі. Одних вороги вбили, інших кидали в тюрми, третіх ешелонами вивозили в сибіри на явну загибель. І не видно було просвітку. Трембітали трембіти над убієнними, і вили пси, сповіщаючи смерть для інших, - писав З. Красівський у своїх "Невольничих плачах". - У тому часі довелося і мені, незрілому літами, разом з братами піти в ніч, з якої, відчувалося, не було вороття... А в сімнадцять мене вивозили разом з батьками, та я викинувся з товарняка і ще раз був поранений на облаві, і зазнав усіх злигоднів, які випали на долю нашого покоління... Донині тяжко збагнути, як ми вистояли. і ті, хто життя віддав у безнадійній ситуації, і ті, хто пішов на довгу і повільну смерть по таборах. Але це правда. Ми вистояли в усій загальній масі... своїм патріотизмом, своїм праведним націоналізмом".

І це переконання Зеновій Красівський виніс, заглиблюючись у свою долю і своє життя. У 1948-му - відповідно до вироку Особливої наради - п'ять років позбавлення волі та довічне заслання. Працюючи на шахті в Караганді у 1957 р., внаслідок аварії дістав інвалідність і повертається в Західну Україну. Зеновій вступає на філологічний факультет Львівського державного університету. Але обрав для себе дорогу боротьби. Разом з Дмитром Квецком створює підпільний Український Національний Фронт, до праці в якому долучаються о. Ярослав Лесів, Михайло Дяків, випускає журнал "Воля і Батьківщина", розробляє програму "Тактика УНФ". І хоч Фронт започаткувався на Долинщині, але про нього завдяки журналу знали по всій Україні. Кадебісти з ніг збилися, вишукуючи сміливців, які посміли будити дух українців, закутий в кайдани.

Арешту уникнути не вдалося. Новий вирок: п'ять років в'язниці, сім - таборів суворого режиму, п'ять - заслання. Хоч обвинувачувач вимагав для найактивніших членів УНФ Дмитра Квецка, Зеновія Красівського та Михайла Дяка найвищої міри покарання - смертної кари. І знову етапи, етапи, етапи, про які він пізніше напише у своєму вірші, що стане піснею політв'язнів. Але не зігнувся, не змирився з долею, а створював навколо себе навіть у тюремних умовах осереддя національного духу, яким надихались усі в'язні. "Такі люди створюють настрій енергією дії і присутністю духу, розганяючи атмосферу скарг і вічно невдоволених нудних балакунів, - згадує побратим Красівського по таборах Євген Сверстюк. - Такі люди, як Зеновій Красівський, вміли робити конкретну справу і постійно виховували загальну національну перспективу. Тепер ми розуміємо, чому їх так систематично поливали брудом, стараючись ізолювати від народу, від молоді. Школа ідеологічного фарисейства і школа діяльного патріотизму несумісні... Але до всього треба додати індивідуальну школу, яку пройшов Зеновій Красівський у тюрмах і між тюрмами. Він навчився витримувати на межі можливого, ділитися куснем хліба по-євангельськи, підніматись і знову жити тоді, коли не видно жодної зірки..."

У тюрмі він ні про кого нічого не сказав, не видав, не зрадив. Для нього найвищим мірилом сутності людської була честь. Він писав вірші, відверті, пекучі, гіркі, болючі. І саме вони стали причиною запроторення його до психлікарні, яка була страшнішою від тюрми. Вірші були небезпечними для імперії. "Офіційна критика в особі обласного прокурора признала за мною поетичний талант і, очевидно, на підставі поетичної вартості мені було запропоновано "роззброїтися" і йти на волю "продовжувати" поетичну кар'єру, - писав З. Красівський у післямові до лондонського видання своїх поезій. І згадував, як в інституті ім. Сербського в Москві, де проводили медико-психіатричну експертизу, професор Лунц і академік Снєжневський, поцікавившись віршами, позитивно відгукнулись на них: "Талантліво, і поетому очєнь і очєнь врєдно!".

Після багатолітнього інтенсивного "лікування" його 1978 р. випускають на волю. І він, не вагаючись, вступає в Гельсінську групу. І знову опиняється за гратами, в Кучинському таборі № 36. "Можна по-різному оцінювати постать Зеновія Красівського. Можна говорити, що це був страждалець. Але скажіть мені, хіба корінь його високого духу в тому і лише в тому, що він страждав. Ні і ще раз ні! - писав колишній дисидент Мирослав Маринович. - Страждали й інші, але не мали такої високої душі, яку мав пан Зенко... Його дух ніколи не знав кайданів... Його духовна сила йшла не від ненависти, а з любови. І тому він один силою свого духу ламав усталені пропагандистські стереотипи, бо цей багатолітній оунівець та націоналіст ніколи не замішував добро для свого народу на нещасті народів інших. Він мав рідкісний дар бути еталоном високої ідеї - чистим і неспотвореним... ним в усьому керувала любов. Саме оте, позитивне творче начало було у ньому домінуючим. І це було видно - чи то в таборі, чи на волі - всюди ним керувала любов".

Саме його діяльна любов згуртовувала й об'єднувала людей, піднімала їх до волі. Через неї його знали у світі, зокрема у США (він листувався з американкою учасницею Міжнародної Амністії Айріс Акагоші). З цією любов'ю він працював на відновлення УГКЦ, відбудовував Гошівський монастир, допомагав друзям по таборах і просто незнайомим людям. З нею він і відійшов у вічність. І ми, сущі, згадаймо його з любов'ю.

Молитва

Народе мій, прийми мої плачі!

О, дав би Бог: довершений сльозою,

Пугар терпінь розлився би рікою,

І ти, народе, взявся б за мечі!

Народе мій, прийми мої плачі!

Народе мій, прийми мої плачі...

О, якби ти, причащений сльозою,

Повстав увесь з тираном до двобою,

Загартувавши у сльозах мечі!

Народе мій, прийми мої плачі!

Народе мій, прийми мої плачі...

Коби то ти хоч раз увесь заплакав!

Над ворогом би крук закрякав,

І він сконав би, долю кленучи,

Народе мій, прийми мої плачі!

Народе мій, прийми мої плачі,

Мій крик душі, журбу тяжку, гризоту,

І кров мою, й останню краплю поту,

Й оті мої невольницькі плачі!

Молю тебе, прийми мої плачі!

Притча

Месія! Месія! В екстазі гукали

Й кидали коневі під ноги вінки.

Двосічні мечі чоловіки кували,

Молились на нього в надіях жінки.

А він, простягнувши пророчо десницю,

До правди великої кликав народ.

Лунали слова, наче викуті з криці:

- Прозріте!

Повстаньте!

До Бою! Вперед!

І грім прогримів. Розігралася буря...

Провідник народу у німбі святім

Стоїть на вершині і думу похмуру

Таємно плекає у серці своїм.

"Куди я дійшов? Неминуча поразка

Мене доведе до тортурних коліс".

І з ляку "месія" зубами заляскав,

І зраду у табір ворожий поніс.

А завтра крізь темряву ночі прозріло,

Як тільки ворожий заграв барабан.

І тисячу тисяч сердець заніміло,

І тисячу тисяч відкрилося ран.

Богдан Вівчар

ГАЛИЧИНА